Слава ЗСУ!

— Хочеш покласти цьому край — ось бери, — відповів йому тоді Віктаріон, устромляючи у стіл між ними свого кинджала.

Ножа Кервін узяв — найпевніше, на розсуд капітана, просто злякався не взяти — але не насмілився пустити в хід.

— Моя рука — ось вона, — відповів Віктаріон. — Дивися, скільки душа просить.

Маестер Кервін став на одне коліно, щоб краще роздивитися рану, і навіть понюхав її, наче собака.

— Треба знову випустити бруд. Такий колір… великий керманичу, розріз не зцілюється. Може статися, я муситиму відтяти долоню.

Про це йшлося вже не вперше.

— Якщо відріжеш мені руку, я тебе вб’ю. Та спершу перегну через облавок, міцно прив’яжу і подарую хлопцям твою дупу на забаву. А тепер роби, що знаєш.

— Вам болітиме.

— Ото здивував! — «Все життя — це біль, нікчемний дурню. Втіха чекає на нас лише у підводних палатах Потоплого Бога.» — Не барися, роби свою справу.

Хлопчисько — про це рожеве м’якотіле створіння важко було думати як про чоловіка — приклав лезо кинджала до капітанової долоні й рвучко черкнув. Бруд, що ринув з рани, був густий і жовтий, наче давно скисле молоко. Смаглявка зморщила носа, почувши сморід, маестер зойкнув і хапнув ротом повітря, ба навіть Віктаріонові замлоїло у шлунку.

— Ріж глибше! Випускай усе. Покажи мені кров.

Маестер Кервін натиснув глибше. Цього разу заболіло, але задзюрила і кров, не лише бруд — така темна, аж у світлі ліхтаря здалася чорною. Кров — то було добре. Віктаріон схвально забурчав і сидів, не ворухнувшись, поки маестер мацав, стискав і витирав бруд клаптями м’якого полотна, кип’яченого у оцті. Коли він скінчив, чиста вода у балії перетворилася на огидну юшку; будь-кого знудило б з одного її вигляду.

— Забирай гидоту і забирайся сам. — Віктаріон кивнув на смаглявку. — Вона мене перев’яже.

Хлопчина пішов, та сморід лишився. Останнім часом подітися од нього було нікуди. Маестер пропонував сушити рану нагорі, на чардаку, на свіжому повітрі та під сонячними променями, але Віктаріон рішуче заперечив. Таке не можна було показувати людям — вони ж пливли за півсвіту від рідної домівки, хіба даси їм взнати, що їхній залізний керманич гниє живцем?

Лівиця скніла від тупого, але невпинного болю; коли він стиснув її в кулак, біль загострився, наче вздовж руки штрикнули ножем. «Не ножем, а мечем. Мечем у руці привида.» Серрі — так звали того привида. Лицар, спадкоємець Південь-Щита. «Я його вбив, а він тепер штрикає мене з могили. Просто з розпечених надр того пекла, в яке я його послав, він встромляє мені залізо в руку і крутить, щоб боліло.»

Віктаріон пам’ятав той двобій так, наче він стався напередодні. Потрощений щит шматками висів з руки, не захищаючи; коли меч пана Серрі зблиснув і впав донизу, Віктаріон ухопив клинка просто в долоню. Хлопчина був дужіший, ніж здавався на вигляд; його меч прокусив зчленовану крицю капітанової панцирної рукавиці, товсто набиту шкіряну рукавицю під нею і вп’явся у плоть руки. «Подряпина від кошеняти» — казав собі потім Віктаріон. Він промив поріз, налив трохи кип’яченого оцту, перев’язав і покинув думати, гадаючи, що невдовзі біль спаде, а рука зцілиться сама.

Та не так сталося, як гадалося — долоня запалилася, і Віктаріон почав питати себе, чи не отруїв Серрі свого клинка. Бо інакше чого б це рана не зцілювалася? Від самої думки в душі починав буяти гнів. Жоден чесний воїн не воював отрутою. У Калин-Копі болотяні чорти пускали по його вояках отруйні стріли, але чого ще чекати від ницих жалюгідних недолюдів? Проте Серрі був лицарем, людиною роду гідного і високого. А отруту проти ворогів уживали тільки боягузи, жінки та дорнійці.

— Та як не Серрі, тоді хто? — питав Віктаріон смаглявку. — Чи не отой маестер, схожий на мишу? Адже маестри знають усілякі чари і штуки. То, мабуть, він напустив на мене якийсь пристріт, щоб я дозволив йому відтяти руку.

Що довше міркував залізний керманич, то очевиднішою йому ставала правда.

— Недарма Вороняче Око подарував мені сю пришелепкувату істоту, хай їй грець.

Еурон узяв Кервіна з Зеленощита, де той служив князеві Коструму — порав його круків і навчав дітей, а може, навпаки. Як же ж та дрібна миша пищала і сіпалася, коли один з німих Еуронових покручів тягнув його перекидним містком на «Залізну перемогу»… за ланцюг на шиї, який наче навмисне вигадали для такої справи.

— Та якщо це справді він задумав помсту, то схибив і поцілив не ту людину. Бо ж мені його віддав Еурон, щоб малий, бува, не вигадав якусь капость зі своїми птахами.

Брат дав Віктаріонові три клітки круків, щоб Кервін відсилав назад звістки про їхню подорож. Але капітан заборонив маестрові їх випускати. «Хай Вороняче Око чекає звісток, скніє і скаженіє.»