Слава ЗСУ!

— Е ні, годі з мене кораблів. Та я краще до Волантису на одній нозі пострибаю!

«До Волантису, — подумав Квентин. — А тоді до Лису, а тоді додому. Тим самим шляхом, яким прибув сюди, і з порожніми руками. Загинуло троє хоробрих людей… і за віщо?»

Як хороше та солодко було б знову побачити Зеленокрівцю, відвідати Сонцеспис, Водограйні Сади, вдихнути чисте і свіже повітря Крицаку замість гарячих, вогких, гидких випарів Невільницької затоки. Квентин знав, що батько не скаже йому ані слова докору, але зневіра так і блищатиме у його очах. Сестра не ховатиме зневаги, Піщані Змійки різатимуть його посмішками, гострішими за мечі, а князь Крицак, його другий батько, який надіслав з ним власного сина, щоб уберегти від біди…

— Я не змушую вас лишатися тут, — мовив Квентин до друзів. — Батько поклав доручення на мене, а не на вас. Їдьте додому, якщо душа просить. Тікайте, як зумієте. А я залишаюся тут.

Здоровило здвигнув плечима.

— Ну то й ми з Пиєм залишаємося.

Наступного дня коло дверей князя Квентина з’явився Дензо Да-Хан з умовами зустрічі.

— Він згоден побачити вас завтра, коло прянищного базару. Шукайте двері з ліловим лататтям на них. Двічі постукайте і вимагайте волі.

— Згода, — мовив Квентин. — Зі мною будуть Арч та Геріс. Він теж може привести двох бійців, але не більше.

— Якщо ласка пана князя. — Слова були чемні, за звичаєм, але в голосі Дензо відчувався присмак люті, а у очах воїна-співця блищав зухвалий глум. — Приходьте на захід сонця. І дивіться, щоб за вами не стежили.

Дорнійці залишили Велику Піраміду за годину до темряви — на випадок, якщо заблукають у провулках чи не знайдуть лілове латаття. Квентин та Геріс мали на собі паси з мечами. Здоровило закинув келепа на ремені за свою широчезну спину.

— Ще не пізно облишити цю дурну вихватку, — казав Геріс, поки вони пробиралися смердючим провулком до старого прянищного базару. В повітрі потужно тхнуло сечею; десь попереду гуркотіли на бруківці оббиті залізом колеса гарби-труповозки. — Старий Білл Кістка, бувало, казав, що Мальована Меріс може розтягти смерть людини аж на поворот місяця. Ми їм збрехали, Квенте. Скористалися ними, щоб дістатися сюди, а тоді перебігли до «Буревісників».

— Нам так наказали.

— Але Строкатий ніколи не хотів, щоб ми вчинили так насправді, — устряг здоровило. — Інші його хлопці — пан Орсон, Дик Солома, Голобрід, Гіл Гайовий та інші — досі сидять у цюпі, а дякувати за те мають нам. Навряд чи Старому Килимкові це дуже припало до смаку.

— Авжеж, — погодився князь Квентин. — Зате йому до смаку золото.

Геріс зареготав.

— Шкода лишень, що в нас його катма! Ти віриш у цей мир, Квенте? Я — ні. Половина міста підносить хвалу драконоборцеві, а інша сичить і плюється кров’ю, як почує його ім’я.

— Курзу-Верзу, — буркнув здоровило.

Квентин насупився.

— Його звали Харгаз.

— Харгаз, Дурбас, Тулумбас… чи не байдуже? Я зву їх усіх Курзу-Верзу. І не був він ніяким драконоборцем. Лишень дозволив драконові засмажити свою дупу до чорної шкуринки.

— Він був хоробрий.

«А чи мені стало б мужності протистати чудовиськові з самим лише списом?»

— Принаймні, загинув не смертю боягуза.

— Він загинув з вереском болю, — відказав Арч.

Геріс поклав руку Квентинові на плече.

— Навіть якщо королева повернеться, вона однак буде побрана з чоловіком у шлюбі.

— А як дати цареві Курзу ляща моїм келепом, то вже не буде! — зауважив здоровило.

— Гіздахрові, — мовив Квентин. — Його звати Гіздахром.

— Один цілунок мого келепа — і всім стане байдуже, як його звали, — наполягав Арч.

«Вони не розуміють.» Його друзі втратили бачення справжньої мети тут, на сході. «Мій шлях лежить не до неї, а через неї. Даянерис — не винагорода сама по собі. Вона — лише спосіб здобути справжній скарб.»

— «Дракон має три голови» — так вона сказала мені. «Мій шлюб не мусить скінчити всі ваші сподівання» — так вона сказала мені. «Я знаю, навіщо ви тут. Заради вогню та крові.» Я маю в собі кров Таргарієнів — та ви й самі знаєте. Я простежую свій родовід аж до…

— Та до сраки той родовід, — перервав його Геріс. — Драконам байдуже до твоєї крові, хіба що яка вона на смак. Дракона не приборкаєш уроком історії. І на собі він носить не маестерську рясу, а лускату броню. Квенте… невже ти справді хочеш це зробити?

— Це те, що я мушу зробити. Заради Дорну. Заради мого батька. Заради Клетуса, Віла і маестра Кедрі.

— Вони мертві, — заперечив Геріс. — Їм байдуже.

— Так, вони мертві, — погодився Квентин. — Але за віщо загинули? Заради того, щоб доправити мене сюди і одружити з драконовою королевою. Велична мала вийти пригода — так казав Клетус. Гемонські дороги, буремні моря… а наприкінці — найпрекрасніша жінка у світі. Така казка, яку не соромно розповісти онукам. Але Клетус ніколи вже не подарує життя дітям… якщо тільки не залишив байстрюка у череві якоїсь дівки з корчми. Віл ніколи вже не зіграє весілля. Їхня смерть не має стати безглуздою.