Слава ЗСУ!

Сирний король прокинувся, коли вони зупинилися змінити коней, і послав по новий кошик харчів.

— Чи далеко ми вже заїхали? — спитав карлик, поки вони набивали шлунки холодним каплуном та перекускою, накришеною з моркви, родзинок, лимонів і помаранчів.

— Ми в Андалосі, друже мій. У тій самій землі, з якої прийшли ваші андали. А вони забрали її в волохатих людей, що жили тут перед ними — родичів волохатих ібенійців. Серце старовинного царства Хугора лежить північніше, а ми проминаємо південне його порубіжжя. У Пентосі цей край кличуть Плащиною. Далі на схід лежать Оксамитові Горби, куди ми і прямуємо.

«Андалос.» Свята Віра вчила, що колись пагорбами Андалосу ходили всі боги Седмиці у людській подобі.

— Батько сягнув рукою до небес і стягнув звідти сім зірок, — проказав Тиріон напам’ять, — і одну за одною поклав на чоло Хугора зі Схилів, утворивши осяйний вінець.

Магістрат Іліріо кинув на нього цікавий погляд.

— Не мав уяви, що мій малий друг так кохається у побожному віровченні.

Карлик здвигнув плечима.

— Та дитячі дурниці в голові лишилися. Я знав, як був малий, що лицаря з мене не вийде, і вирішив стати верховним септоном. Адже отой їхній кришталевий вінець додає людині стопу зросту. Я вивчав святе письмо і молився, аж ціпки на колінах набив, та мій духовний шлях добіг сумного кінця: я досяг певного віку і закохався.

— У дівчину? Я теж знаю, як це буває. — Іліріо поліз правицею в лівий рукав і видобув срібного медальйона. Усередині знаходилася мальована подоба жінки з великими блакитними очима і світло-золотим волоссям зі срібними пасмами. — Це Серра. Я знайшов її у лисенійському постільному будинку і привіз додому зігрівати мені постіль. Але зрештою ми побралися. Уявляєте? А моя ж перша дружина була родичкою князя пентоського. Відтоді брами палаців зачинилися для мене назавжди, та мені було байдуже: я не вважав таку ціну надмірною за мою Серру.

— Як вона померла?

Тиріон розумів, що вона померла — жоден чоловік не казав би з такою ніжністю про жінку, яка його покинула.

— Одного разу до Пентосу на зворотньому шляху з Нефритового моря зайшла браавоська торговельна галера. Називалася вона «Скарбниця» і везла гвоздику та шапран, жад і гагат, червоні сукна, зелені шовки… і сіру смерть. Ми вбили веслярів, що зійшли на берег, і спалили корабель на котві, але веслами збігли щури і перепливли до пришибів на холодних кам’яних лапах. Перш ніж виснажитися, пошесть забрала дві тисячі життів. — Магістрат Іліріо зачинив медальйон. — Я зберігаю її руки у своїй опочивальні. Вони були такі м’які та ніжні…

Тиріон подумав про Тайшу. Потім окинув поглядом поля, де колись блукали боги.

— Навіщо боги роблять щурів, пошесті й карликів? Що то за боги такі? — Йому пригадалося ще одне місце з «Семикутної зірки». — Діва привела йому дівчину станом гнучку, наче вербичка, з очима як глибокі сині озера, і Хугор забажав її собі за наречену. І Мати зробила її плодючою, а Стариця провістила, що вона народить королю сорок і чотири могутніх сина. Воїн дав сили їхнім рукам, а Коваль скував кожному броню з залізних блях.

— Ваш Коваль мав бути ройнаром, — пожартував Іліріо. — Адже андали взнали мистецтво роботи з залізом від ройнарів, що жили уздовж річки. Це кожен знає.

— Крім наших септонів. — Тиріон махнув рукою на лани. — Хто тут живе, на вашій Плащині?

— Рільники-трударі, прикріплені до землі. Тут є плодові сади, поля збіжжя, копальні, всілякі господарства… кілька маю і я сам, хоча рідко відвідую. Навіщо мені марнувати тут свої дні, коли там до моїх послуг безліч принад і розваг Пентосу?

— Безліч принад, кажете. — «І високі товсті мури.» Тиріон побовтав вино у келиху. — Після Пентосу ми не стрічали тут жодного міста.

— Од них лишилися руїни. — Іліріо махнув курячою ніжкою в бік запон. — Сюди часто прикочовують коневладці — буває, якомусь халу раптом заманеться помилуватися морем. А дотракійці міст не люблять, це відомо навіть вам на Вестеросі.

— Нападіть на один халазар, знищте його, і побачите, що дотракійцям не так уже й закортить переходити ту Ройну.

— Навіщо? Дешевше відкупитися від ворога харчами та дарунками.

«От якби ж я подумав привезти трохи доброго сиру на битву при Чорноводі, щоб відкупитися. Може, тоді мав би цілого носа.» Князь Тайвин завжди зневажав Вільні Міста саме за це. «Вони б’ються не мечами, а монетами, — казав він. — Золото, звісно, річ корисна, проте війни виграються залізом.»

— Батечко мав на це таку відповіть: «Дай ворогові золота, і він скоро повернеться, жадаючи ще».

— Той самий батечко, якого ви зволили вбити? — Іліріо викинув курячу кістку з ношів назовні. — Сердюки не встоять проти дотракійських верескунів. Це доведено при Кохорі.