Слава ЗСУ!

Ще кілька років тому він нізащо б не насмілився висадитися на півострові Пізьма — штормове панство-бо зберігало надто люту вірність домові Баратеон і королю Роберту. Та по наглій смерті Роберта і його брата Ренлі змінилося геть усе. Станіс був надто суворий та холодний, щоб надихати людей на вірність… навіть якби не перебував десь за півсвіту. Любити дім Ланістер штормовий край не мав жодної причини. Зате Джон Конінгтон не був позбавлений тут власних друзів. «Мене ще пригадає хтось зі старшого панства, а їхні сини чували перекази. Зрештою, кожен знає про Раегара і його юного сина, чию голову розтрощили на холодній кам’яній стіні.»

Його власний корабель, на щастя, досяг домовленого місця одним із перших. Далі лишалося отаборитися, зібрати вояків, що прибували на берег, і швидко рушати, перш ніж тутешні пани втямили, яка небезпека їм загрожує. Саме тут «Золота Дружина» і показала, чого вона варта. Безладу, що невідворотно затримав би таку виправу, якби в неї рушало поспіхом зібране значкове лицарство і посполите рушення, не спостерігалося ані сліду. В полку служили нащадки і спадкоємці Лихого Булата, яким лад і послух правив за молоко матері.

— Цієї години завтра ми повинні мати три замки, — мовив князь.

Потуга, що захопила Грифонове Сідало, складала чверть від їхньої наявної сили. Водночас пан Трістан Водограй вирушив на столець дому Моріген — Вороняче Гніздо, а Лазвель Пик — на Мокродім, твердиню Вильдів; кожен мав при собі приблизно такий самий загін. Решта вояцтва лишилася у таборі — охороняти місце висадки та принца. Очолив їх полковий скарбник, волантинець Горис Едорієн. Була надія, що число їх ще приросте, бо кожного дня з’являлися нові кораблі з числа загублених.

— Але коней все ще замало.

— А слонів зовсім нема, — нагадав йому Півмаестер. Жоден з великих кочів, якими пливли слони, ще не з’явився. Востаннє їх бачили у Лисі перед бурею, що розкидала морем половину флоту. — Коней можна знайти на Вестеросі. Але слонів…

— Байдуже до тих слонів.

Так, у великій битві в полі слони мали свою перевагу, але мало минути ще чимало часу, перш ніж полк матиме силу зустріти своїх ворогів у полі.

— Що корисного тобі розказали пергамени?

— О, розказали, і то чимало, мосьпане, — злегка посміхнувся Хальдон. — Ланістери легко роблять собі ворогів, та не надто добре бережуть друзів. Їхній союз із Тирелами ледь животіє, коли судити з того, що я тут прочитав. Королева Серсея та королева Маргерія гризуться за малого короля, наче дві сучки за кістку. І обох вже звинувачено у зраді та перелюбстві. Мейс Тирел покинув облягати Штормолам і подався до Король-Берега рятувати свою доньку, а за себе лишив невеличкий загін, щоб не дати Станісовим людям поткнутися з замку.

Конінгтон сів і попрохав:

— Розповідай ще.

— На півночі Ланістери покладаються на Болтонів, у річковому краю — на Фреїв. Обидва доми здавна відомі зрадливістю і кровожерливістю. Князь Станіс Баратеон не припинив бунтівних змагань. Залізяни з островів теж обрали собі короля. Ніхто ані словом не згадує Долину; мушу припустити, що Арини не беруть жодної участі у цих чварах.

— А Дорн? — Долина лежала далеко; Дорн був зовсім поруч.

— Меншого сина великого князя Дорана заручено з Мирцелою Баратеон. Це мало б означати, що дорнійці стали на бік дому Ланістер. Але одне їхнє військо стоїть на Кістяному Шляху, інше — у Великокняжому Проході, і обидва чогось чекають…

— Чекають? — Він насупився. — Чого саме?

Без Даянерис та її драконів саме Дорн був їхнім головним сподіванням.

— Ну то напиши до Сонцеспису. Доран Мартел має знати, що син його сестри живий і прийшов по престол свого батька.

— Як скажете, мосьпане. — Півмаестер зиркнув на інший пергамен. — Ми не могли обрати кращого часу для висадки. З кожного боку на нас чекають можливі майбутні друзі та союзники.

— А драконів нема, — відповів Джон Конінгтон, — тому щоб залучити цих союзників до нашої справи, нам знадобляться якісь інші принади.

— Золото та земля — принади, перевірені століттями.

— Воно-то так, якби їх мати. Комусь, певно, вистачить і обіцянок землі та золота. Проте Стрікланд і його люди чекатимуть, що саме їм дозволять накласти руки на найдобірніші лани та замки — ті, що було забрано в їхніх предків, вигнаних за море. Тому — ні.

— Пан князь таки мають одну, але найбільшу принаду, — зауважив Хальдон Півмаестер. — Руку принца Аегона. Шлюбний союз, який притягне під наші корогви якийсь із великих домів.

«Наречена для нашого ясного принца.» Джон Конінгтон надто добре пам’ятав весілля принца Раегара. «Елія ніколи не була гідна його руки. Від початку квола і хвороблива, а з породільського ложа підвелася ще кволішою.» По народженні принцеси Раеніс її мати лишалася в ліжку з півроку, а пологи принца Аегона трохи її не вбили. Відтак маестри сказали принцові Раегару, що інших дітей їй вже не носити.