Слава ЗСУ!

Але Мокорро знав ці чужі береги так, як не знали їх залізяни, і до того ж був утаємничений у науку про драконів. «Вороняче Око тримає при собі чаклунів… то чому мені не можна?» Його власний чорний ворожбит був могутніший та показніший, ніж усі троє Еуронових, навіть якби їх кинути у один казан і зліпити разом у одного. Мокрочуб, мабуть, не схвалив би, але Аерон з його побожністю лишився на іншому кінці світу.

Отже, Віктаріон стиснув обпечену руку в могутній кулак і мовив:

— «Гіскарський світанок» — негідне ім’я для корабля Залізного Флоту. На подяку до тебе, чародію, я нарікаю його «Гнівом червоного бога».

Чаклун поштиво схилив голову.

— На те воля капітана.

І ось кораблів Залізного Флоту знову стало п’ятдесят і чотири.

Наступного дня на них налетіла раптова чамра. Та Мокорро передбачив і погіршення погоди. Коли шалена злива з буревієм минулася, то виявилося, що зникло три кораблі. Віктаріон не мав змоги дізнатися, чи вони потонули, чи викинулися на берег, а чи збилися зі шляху.

— Вони знають, куди ми прямуємо, — сказав він своїм жеглярам. — Якщо не потонули, то доженуть.

Залізний керманич не мав часу чекати на незграб і тихоплавів — тільки не тоді, коли його наречену обложили вороги. «Найвродливіша жінка у світі потерпає без моєї сокири.»

До того ж Мокорро запевнив, що три кораблі не втрачено назавжди. Щовечора жрець-ворожбит запалював вогнище на передньому чардаку «Залізної перемоги» і ходив круг полум’я, виспівуючи молитви. Відблиски ніч-ватри робили його чорну шкіру схожою на вилощений онікс; іноді Віктаріон ладен був заприсягтися, що і наколоті на обличчі жерця вогні теж танцюють, вихиляються та вигинаються, зливаються один з одним, змінюють кольори при кожному повороті жерцевої голови.

— Чорний жрець накличе на наші голови гемонів, — ляпнув якось один весляр.

Коли про це доповіли Віктаріонові, капітан наказав шмагати небораку, доки спина в нього не скривавилася від плечей до крижів. А почувши пророцтво Мокорро: «Твої загублені ягнята повернуться до пастви коло острова під назвою Ярос», відповів:

— Молися, щоб повернулися, жерцю. Бо скуштуєш батога наступним.

Море мінилося синім та зеленим, сонце палало на чистому блакитному небі, коли Залізний Флот запопав свою другу здобич у водах на північний захід від Астапору. Цього разу це був мирійський коч під назвою «Голуб», що прямував до Юнкаю через Новий Гіс, везучи килими, солодкі зелені вина та мирійське мереживо. Капітан його володів «мирійським оком», що наближувало віддалені речі — то були два скла у хитромудро з’єднаних трубках, які ковзали всередину одна одної, і «око» ставало не довшим за кинджал. Цей скарб Віктаріон забрав собі, коч перейменував на «Жулан», а полонених жеглярів наказав узяти на викуп — вони не були ані работорговцями, ані рабами, але вільними мирійцями і гартованими мореплавцями, вартими чималих грошей. Щоправда, «Голуб», припливши з Миру, не приніс свіжих новин ані про Меєрин, ані про Даянерис — лише старі звістки про дотракійських вершників уздовж Ройни, виступ «Золотої Дружини» на війну тощо; все це Віктаріон давно чув і знав.

— Що ти бачиш? — запитав капітан свого чорного жерця тієї ночі, коли Мокорро стояв біля ніч-ватри. — Що чекає на нас завтра? Знову чамра?

У повітрі, здавалося йому, стояли пахощі дощу.

— Сірі небеса, сильні вітри, — відповів Мокорро. — Але без дощу. Позаду скрадаються тигри, попереду чекає ваш дракон.

«Ваш дракон.» Віктаріонові подобалося таке чути.

— Скажи мені щось, жерцю, чого я не знаю.

— Капітанові наказувати, мені коритися, — відповів Мокорро.

Жеглярі призвичаїлися кликати його Темним Вогнем — а вигадав це Стефар Гикавий, бо не вмів проказати «Мокорро». Та під будь-яким іменем жрець володів незвичайними силами.

— Тут берег біжить з заходу на схід, — розповів він Віктаріонові. — А де повертає на північ, там ви натрапите ще на двох зайців. Прудких, з багатьма ногами.

Саме так і сталося — цього разу здобиччю виявилися дві галери, довгі, зграбні та прудкі. Ральф Перебийнога першим помітив їх, але невдовзі вони перегнали «Лихо» і «Безнадію». Тоді Віктаріон надіслав по них «Залізне крило», «Боривітер» і «Кракенів цілунок» — три найшвидші кораблі у всьому флоті. Гонитва тривала майже всю решту дня, та наприкінці його обидві галери було взято приступом у короткому запеклому бою. Віктаріон дізнався, що вони пливли порожніми, прямуючи до Нового Гісу по припас та зброю для гіскарських легіонів, розташованих поблизу Меєрину… і по свіжі затяги для війни — замінити мертвих.

— Багато людей загинуло в битвах? — запитав Віктаріон.