Слава ЗСУ!

Зовсім нещодавно він їздив у неї на плечі, закрутивши їй хвоста навколо руки. Зовсім нещодавно вона годувала його шматочками смаленого м’яса з власної долоні. Саме цього дракона першим припнули на ланцюг. Даянерис сама завела його до ями і зачинила всередині разом із кількома биками. Коли він нажерся, то став млявий, закуняв, і його прикували до стін уві сні.

З Раегалом повелося важче. Можливо, він чув, як його брат буяє у ямі, попри стіни з цегли та каменю, що їх розділяли. Зрештою його довелося зненацька укрити сіткою з важких ланцюгів, коли він грівся на сонечку на терасі. Але дракон опирався так люто, що знести його донизу челядницькими сходами забрало ще три дні, а він клацав зубами, викручувався і обпалив вогнем шістьох людей.

Що ж до Дрогона…

«Крилата тінь» — назвав його батько, що плакав по своїй дитині. То був найбільший з трьох, найлютіший, найдикіший, з лускою, чорнішою за ніч, і очима, схожими на озера вогню.

Дрогон полював десь у навколишніх обширах, та коли наїдався, то донедавна полюбляв ніжитися на сонечку на вершині Великої Піраміди, де колись стояла гарпія Меєрину. Тричі його намагалися там упіймати, і тричі зазнавали поразки. Чотири десятки найхоробріших її людей піддавали себе небезпеці; майже всі отримали опіки, четверо померло. Востаннє Дрогона бачили на заході сонця наприкінці дня третьої спроби — чорний дракон летів на північ від Скахазадхану в напрямку високих трав Дотракійського моря. Відтоді він до міста не повертався.

«Матір драконів, — подумала Дані. — Матір чудовиськ. Кого я випустила у світ? Я зву себе царицею і королевою, та престол мій зроблено з обпалених кісток і поставлено на сипкі піски.» Як вона сподівалася утримати Меєрин без драконів? Не кажучи вже про те, щоб звоювати Вестерос.

«Я — кров дракона, — подумала вона. — Якщо вони — чудовиська, то і я теж.»

Смердюк

Щур заверещав, коли в нього вчепилися зуби, навіжено затіпався у руках, прагнучи врятувати собі життя. Черево — то була найм’якіша частина. Він вчепився у солодке м’ясо, тепла кров потекла губами. Стало так добре, аж сльози навернулися на очі. У животі забурчало, і він проковтнув. З третього укусу щур припинив боротися, а він відчув себе майже ситим.

А тоді за дверима підземної в’язниці почулися голоси.

Він негайно заціпенів, боячись навіть жувати. У роті було повно крові, плоті та хутра, але він не смів ані сплюнути, ані ковтнути — лише дослухався нажахано, скам’янівши тілом, до човгання чобіт і брязкоту залізних ключів.

«Ні, — подумав він, — ні, благаю вас, боги, не зараз, не тепер.» Він так довго намагався упіймати цього щура. «Якщо мене з ним застукають, то заберуть. А потім розкажуть, і князь Рамзай зробить мені боляче.»

Він знав, що мав би сховати здобич, але ж так люто хотів їсти. Востаннє він їв два дні тому — може, навіть три. Тут унизу, в пітьмі, достоту сказати було важко. Хоча руки його та ноги витончилися, наче тростини, але порожній живіт напух і так болів, що не давав спати. Щоразу, заплющуючи очі, він мимоволі згадував пані Роголіс. Після їхнього весілля наречений — князь Рамзай — зачинив її у башті та заморив голодом на смерть. Наприкінці вона обгризла собі власні пальці.

Він зіщулився у кутку своєї келії, стискаючи здобич під підборіддям. Кров стікала з кутика рота, поки він потроху відщипував від щура тим, що лишилося від зубів, у намаганні закинути в живіт, поки не відчинили двері, якомога більше теплої плоті. М’ясо було жилаве, але соковите — він боявся, щоб не знудило. Він жував і ковтав, виколупуючи крихітні кісточки з дірок у яснах, відки йому висмикнули зуби. Жувати було боляче, але жахливий голод не дозволяв зупинятися.

Гамір посилювався. «Благаю вас, боги, хай це не по мене» — молився він, одриваючи одну зі щурячих ніг. По нього вже давно ніхто не приходив. Адже були й інші келії, інші в’язні. Інколи він чув, як вони кричать — навіть крізь товсті камяні стіни. «Жінки завжди верещать найгучніше.» Він посмоктав сире м’ясо і спробував виплюнути кістку ноги, але вона лише перевалилася через нижню губу і заплуталася у бороді. «Ідіть геть, — молився він, — ідіть собі, проходьте повз мене, благаю, благаю вас.»

Але кроки зупинилися саме тоді, коли стали найгучніші, і ключі забрязкотіли просто за його дверми. Щур випав з пальців. Він витер скривавлені руки об штани. «Ні, — промимрив він, — ні-і-і-і.» Ноги безладно зашкребли по соломі — то він намагався втиснутися у куток, сховатися у холодних та вогких кам’яних стінах.

Найжахливішим був звук повороту ключа в замку. Коли світло вдарило його в обличчя, він видав болючий вереск і затулив очі долонею. Якби він зважився, то й зовсім видряпав би їх геть — може, хоч так у голові припинило б гупати.