Слава ЗСУ!

На це дав згоду і Бульба, хоча йому страх як кортіло взяти місто. Він уже пішов було віддати наказ, щоб сідлали коней і змащували вози, аж раптом зупинився й сказав:

— Я хотів тебе, отамане, ще ось що поспитати. Адже й тут, у полоні у ворога, ще наших козаків зо тридцять буде?

— Я посилав просити про обмін — не погоджуються.

— То, виходить, ми їх так і покинемо?

— А що зробиш?

— Як?! Щоб вони і цих замучили?

— А що ж робити? — знов одказав кошовий. — Адже допомогти ми не можемо. Якщо й зостанемося, то не подужаємо їх, а тим часом і своє прогуляємо. Татарва нас не ждатиме.

— То, виходить, хай єретичне поганство й надалі збиткується над християнською вірою?

Кошовий знизав плечима.

— А мені здається, отамане, що цьому не бути.

— А що ж ти вдієш?

— Я вже знаю.

— Овва, який ти пишний! — сказав кошовий, притоптуючи пальцем тютюн у люльці.

— Чи ви чули, панове, що кошовий намислив зробити? — звернувся Бульба до запорожців після цієї розмови. — Він хоче, щоб ми прямо зараз вирушили на Січ, а побратимів, тих, що потрапили в полон, покинули напризволяще і щоб їх замучили погані єретики. Що ви на це скажете?

— Не послухаємося кошового! — в один голос відповіла майже половина запорожців, які тут-таки стали відходити вбік. їх було близько двох тисяч.

Прийшов кошовий. Він уже почув шум-гам, який зчинив невгамовний Бульба.

— Чого ви хочете? Через що такий ґвалт зчинили? — грізно гукнув він.

— Ми не хочемо йти на Січ! Ми зостаємося тут! — кричали з натовпу.

— Ви що, здуріли? Я вас, чортове поріддя, всіх пов'яжу!

— Яка в нього влада над нами? — звернувся Тарас до запорожців. — Ми — вільні козаки!

— А що? Ми — вільні козаки! — загомоніли запорожці.

— Я вам дам вільних! Ви де вільні? На Січі, ось там ви вільні! Там ви можете забрати в мене клейноди, зв'язати мене і вбити — все, що вам заманеться, — а тут мовчіть. Ви знаєте, що таке військове право? А ти чого тут бунтуєш? — звернувся він до Бульби.

— Ні, я не бунтую, а виконую християнську повинність, — спокійно відказав Тарас. — Я стою за наші права, бо ми мусимо боронити християнську кров.

— Я тебе, старий дідьку, прив'яжу до обозу.

— Ану, спробуй!

— Послухайте мене, браття-панове! — сказав кошовий уже сумирніше. — За що ж ви кидаєте напризволяще тих своїх товаришів, яких татарва полонила на Січі? Чи ви думаєте, що татари поведуться краще за ляхів?

— То татари, а то ляхи! — сказав Бульба. — У бусурмена ще є совість і страх перед Богом, а в католицтва його не було й не буде. Ось послухайте, хлопці: а що, якби ви потрапили в полон і з вас живих шкуру здирали або смажили на сковороді, — що б ви тоді сказали? А ваші краяни, ваші товариші, ті, хто повинен вас боронити до останньої краплі крові, та не схотіли вам запомогти, — що б ви тоді сказали?

— А що б сказали? — почулися голоси. — Сказали б, ви покидьки, а не запорожці! — Було видно, що Тарасові слова їх дуже вразили.

— Стривайте, хлоп'ята, і я скажу! — кричав кошовий. — Ну, скажіть, панове-браття, куди ви поділи свій розум! Самі подумайте: де вам упоратися з таким ворогом? Його більше як десять тисяч, а вас тільки дві. Та ви ж усі пропадете на місці!

— Пропадати — то й пропадати, — сказав Бульба.

— Зоставайтеся тут, якщо так захотіли погибелі, а хто розумніший за вас — гайда в дорогу!

— Ви робіть своє, а нам робити своє! — сказав Бульба.

Обидві сторони затято стояли одна проти одної, і на хвилину запала могильна тиша.

Нарешті сиві вже запорожці, що стояли в перших шеренгах, потупивши очі в землю, повели таку мову: «Воно, звичайно, якщо розсудити справедливо, то і ви тримаєтесь лицарської честі, і ми чинимо за лицарським звичаєм. На те й живе чоловік, щоб захищати віру та звичай. Причому життя така штука, що якщо за ним шкодувати, то хто його знає, за чим і не шкодувати. Так ми докотимося до того, що й за жінками своїми будемо шкодувати. Треба ж скуштувати, що таке смерть. Адже ми вже сьорбнули всякого лиха. І так, і так ми не повинні мати серця одне на одного. Ми всі запорожці, всі з одного гнізда, всіх нас вигодувала Січ-мати, усі ми рідні брати... Запитаймо у кожного: чи не має він проти нас якогось невдоволення?

— Ніякого! Завжди були в догоді! — загукали всі в один голос.

— Ну, то давайте ж на прощання... що там попереду — тільки Бог знає, може, ніхто з нас більше не побачить одне одного... тож давайте всі поцілуємося.

І дві тисячі війська перецілувалися з іще двома тисячами. Кошовий обняв Тараса.

— Ну, прощавайте ж, панове-брати, лицарі славні! Хай усе буде так, як хоче Бог! Якщо ми покладемо голови, то ви розкажіть про нас, що такі гуляки, мовляв, не нудили марно світом. А якщо ви поляжете чесною смертю, то ми розкажемо всім, щоб знала вся Україна, та й інші землі, що були ось такі й такі лицарі, які вміли і віру Христову боронити, і товариство шанували. Прощавайте! Нехай Боже благословення буде і з вами, і з нами!