Слава ЗСУ!

Іноді нічне небо то там, то там освітлювала Далека заграва від запалених по лугах та річках сухих очеретів, і темна вервечка лебедів, що летіли на північ, раптом висвічувалася в срібно-Рожевому сяйві, і тоді здавалося, що то червоні хустини пролітають у темному небі. Подорожні їхали без жодних пригод. Ніде ні деревинки; куди не кинь оком — усе той-таки вільний, безмежний, прегарний степ. Тільки вряди-годи десь далеко збоку синіли верхівки лісу, що тягся берегами Дніпра. Лише один раз Бульба показав синам на маленьку цяточку, яка чорніла далеко у травах, і сказав: «Дивіться, діти, он скаче татарин!»

Маленька голівка з вусами вирячила здалеку прямо на них свої вузенькі очиці, сапнула носом повітря, як гончий пес, а потім, побачивши, що козаків тринадцять душ, чкурнула, мов сарна.

— Ану, хлопці, спробуйте наздогнати татарина! . І не намагайтеся, повік не впіймаєте: у нього кінь прудкіший за мого Чорта.

Однак Тарас не забув про обачність. Остерігаючись того, що десь могла причаїтися засідка, вони помчали до невеличкої річки, що впадала в Дніпро і називалась Татаркою, кинулися прямо на конях у воду і довго пливли, щоб приховати свої сліди. А згодом вибралися на берег і сушею рушили далі.

Через три дні після цього вони вже доїжджали до того місця, яке й було метою їхньої подорожі. В повітрі раптом повіяло прохолодою; вони відчули подих Дніпра. Ген він виблискує вдалині і темною смугою відмежувався від обрію. Він повівав холодними хвилями і розстилався все ближче та ближче, поки нарешті охопив половину поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти скутий порогами, врешті-решт таки брав своє і, розлившись на волі, шумів, як те море; де розкидані серединою Дніпра острови витісняли його ще далі із берегів, і хвилі звільна слалися рівниною, не наштовхуючись ані на скелі, ані на пагорби.

Козаки спішилися, зійшли на пором і через три години допливли до берегів Хортиці — острова, де стояла тоді Січ, що так часто змінювала своє пристановище. Юрба людей сварилася на березі з перевізниками. Козаки підпружили коней; Тарас набрав молодецького вигляду, тісніше затяг на собі пояс і гордо пригладив вуса; його молоді сини теж оглянули себе з голови до п'ят з якимось острахом і боязким задоволенням, а тоді всі разом вони в'їхали в передмістя, яке лежало за півверсти від Січі. Коли в'їжджали, їх оглушили п'ятдесят ковальських молотів, що клепали у двадцяти п'ятьох кузнях, викопаних у землі і вкритих дерном. Дебелі кожум'яки сиділи на вулиці під дашками ґанків і м'яли своїми цупкими руками волячі шкури. Крамарі розсілися під ятками з купами кременів, кресалами, порохом. Вірменин розвісив дорогі хустки. Татарин перевертав на рожнах баранячі скрутні з тістом. Жид, витягши вперед свою голову, цідив із бочки горілку.

Але першим, хто трапився їм назустріч, був запорожець, що спав прямісінько серед шляху, розкинувши руки й ноги. Тарас Бульба не міг не зупинитися і не помилуватись на нього.

— Ого, як поважно розлігся! Ти диви, яке велике цабе! — сказав він, притримавши коня.

Це й справді була доволі зухвала поза. Запорожець, як лев, простягся на дорозі. Його гордо відкинутий назад оселедець сягав пів аршина. Малинові шаровари з дорогого сукна були засмальцьовані дьогтем, щоб показати цілковиту зневагу до них.

Помилувавшись, Бульба рушив далі тісною вулицею, запрудженою майстровими, що тут-таки справляли своє ремесло, і людьми всіх націй, які переповнювали це передмістя Січі, схоже на ярмарок, — воно годувало й зодягало ту ж таки Січ, яка поза війнами любила ще добряче гульнути та посмалити з рушниць.

Нарешті вони поминули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном або, по-татарському, повстю. Біля деяких стояли гармати. Ніде не видно було огорож або тих приземкуватих будиночків із піддашшями, на низеньких дерев'яних стовпчиках, які були в передмісті. Невеличкий вал та засіку з нагромаджених дерев не охороняла жодна жива душа, що свідчило про тутешню безтурботність і самовпевненість. Кілька дебелих запорожців, що лежали з люльками в зубах на самісінькій дорозі, поглянули на прибульців байдуже і не зрушили з місця. Тарас, обережно проїжджаючи із синами поміж ними, привітався: «Здорові були, панове!» — «Здорові будьте і ви!» — відповіли запорожці.

На широкому просторі у п'ять верст повсюдно купчилися люди. Всі вони збиралися гуртами. То ось ти яка, Січе! Ось те гніздо, звідки вилітають усі горді й могутні, як леви! Ось звідкіля розливається воля й козацтво на всю Україну!

Подорожні виїхали на широкий майдан, де зазвичай збиралася рада. На великій перекинутій діжці сидів запорожець без сорочки; він тримав її в руках і неквапом зашивав дірки. їм знову загородила шлях ціла юрба музик, посеред якої витанцьовував молодий запорожець. Він чортом заломив свою шапку і, здійнявши догори руки, вигукував: «Грайте шпаркіше, музики! Не шкодуй, Хомо, горілки православним християнам!» І Хома з підбитим оком щедро відміряв по величезному кухлю кожному, хто приставав до гурту. Біля молодого запорожця четверо старих козаків хвацько вибивали дрібушки, то вихором кидалися вбік, заледве не на голови музикам, то, враз присівши, летіли навприсядки і міцно та круто притупували своїми срібними підковами об твердо втрамбовану землю. Земля глухо гула на всю округу, і в повітрі тільки відлунювало: тра-та-та, тра-та-та! Натовп дедалі збільшувався: до кола приєднувалися все нові танцюристи, і зрештою весь майдан пішов навприсядки. У цьому було щось захопливе до безтями. Хіба можна без трепету всієї душі дивитися, як багатолюдний натовп іде до танцю — найвільнішого, найшаленішого, якого не побачиш більше ніде на світі і який могутні його творці назвали козачком.