Слава ЗСУ!

Тарас Бульба аж скрикнув од нетерплячки й досади, що кінь заважав і йому піти до танцю. Дехто здавався занадто кумедним через ту поважність, з якою він перебирав ногами. А хто був уже геть підтоптаний, ті прихилилися до стовпа, до якого на Січі прив'язували злочинців, і> притупуючи, переминалися з ноги на ногу. Вільно лунали вигуки та пісні, які тільки могли спасти на думку людині під час веселого гульбища.

Тарас невдовзі побачив багато знайомих облич. Остап з Андрієм тільки й чули привітання: «А це ти, Печерице!? — Здоров, Козолупе! — Звідки послав тебе Бог, Тарасе? — Ти як тут опинився, Долото? — Здоровий був, Застібко! — Не думав і не гадав побачити тебе, Ре-мене!» І витязі, що зібралися зі всієї волелюбної України, міцно розціловувалися, а відтак знову засипали одне одного запитаннями: «А як там Касян? — А що з Бородавкою? — Де тепер Колопер? — А Підситок?» І тільки й чув у відповідь Тарас Бульба, що Бородавку повісили в Толопані, що з Колопера здерли шкуру під Кизикирменом, а Підситкову голову засолили в діжці й відвезли в самий Царгород. Похилив голову старий Бульба в гіркій задумі та тільки й мовив: «Добрі були козаки!»

III

Уже з тиждень жив Тарас Бульба зі своїми синами на Січі. Остап та Андрій не мали змоги постійно займатися військовим вишколом, хоча їхній батько ревно просив бувалих у бувальцях, вправних вершників узяти хлопців під своє крило. Взагалі-то можна сказати, що на Запорожжі не було якихось теоретичних навчань чи визначених правил; молодь опановувала військову науку і здобувала виховання завдяки власному досвіду — під час запеклих боїв, які точилися безнастанно. А в перервах між ними для козаків було б великою нудьгою вивчати якусь дисципліну. Вряди-годи вони влаштовували змагання, але більшість часу віддавали гульні, як того прагла вільна широка душа. Січ — то було незвичайне явище. Часом усе переходило в гучний безкінечний бенкет. Дехто займався своїм ремеслом, дехто мав крамничку і торгував, але більшість гуляла від ранку до вечора, якщо в кишенях ще щось бряжчало і поки добуте добро не перекочувало до рук крамарів та шинкарів. Це бенкетування всією громадою чимось заворожувало. То не було якесь збіговисько гультяїв, що дудлили з горя, — це було шалене буяння веселощів. Кожен, хто приходив сюди, забував і кидав усе на світі, що доти його цікавило. Він, можна сказати, плював на своє минуле і з азартом фанатика віддавався волі і товариству таких, як і сам, сіром, що не мали ні сім'ї, ні рідні, ні своєї домівки, не мали нічого, окрім вільного неба і вічного свята душі. Це породжувало ту скажену веселість, яка не могла з'явитися більше ніде. Оповіді, жарти, що їх можна було почути серед козаків, які гуртом лежали на траві, до того були дотепні й іскрилися таким гумором, що треба було мати хіба що незворушність запорожця, аби не луснути зо сміху. Ні, це не скидалося на якусь п'яну корчму, де бездумно, з похмуро-потворною веселістю чоловік впадає у забуття; це було тісне коло шкільних товаришів. Різниця полягала тільки в тому, що замість зубріння з примусу і пісних настанов учителя вони тепер могли налетіти на ворога на п'яти тисячах коней; замість лугу, де вони гралися в м'ячика, тепер були відкриті широкі кордони, з-за яких вистромляв свою метку голову татарин і незрушно, суворо позирав турок у зеленій чалмі; різниця була та, що замість вимушеної волі, яка єднала їх у школі, тепер вони самі покинули батьків і втекли з рідних домівок; що тут були ті, за чиєю шиєю вже плакав зашморг і хто замість кістлявої смерті побачив життя, причому життя розгульне; що тут були ті, хто через щедрість своєї душі не міг утримати в кишені ані копійки; що тут були ті, хто доти червінця вважав за багатство, у кого з ласки орендарів-жидів можна було вивернути з кишень хіба що вітер. Тут були всі бурсаки, які не захотіли терпіти академічних різок і не винесли зі школи жодної літери, та були тут і такі, що знали, хто такий Горацій, Цицерон і що таке Римська республіка Сюди прибилося багато досвідчених вояків, які мали тверде лицарське переконання, що все одно де воювати, аби лиш воювати, бо непристойно порядному чоловікові сидіти без битви. Тут було чимало офіцерів із польського війська. Втім, із якої тільки нації не понасходилося сюди люду? Ця дивовижна республіка була вимогою того часу. Охочим до вояцтва, голінним до золотих кубків, розкішної парчі, дукачів та реалів завжди знаходилася тут робота. Лише ловеласи не могли знайти тут нічого, бо жодна жінка не мала права поткнутися навіть до передмістя Січі.

Остап та Андрій були просто вражені тим, скільки люду сходилося на Січ уже на їхніх очах, — і хоч би хто-небудь запитав у них, хто вони, звідкіля і як звуться. Вони йшли сюди, буцімто поверталися до рідної домівки, звідки зовсім недавнечко відлучилися на часину. Кожен приходько з'являвся тільки на очі кошовому, а той казав для годиться: «Ну, здоровий був! У Христа віруєш?» — «Вірую», — відповідав приходько. «І в Святу Трійцю віруєш?» — «Вірую». — «І до церкви ходиш?» — «Ходжу». — «Ану, перехрестися!». Той хрестився. «Ну, добре, — казав кошовий, — тепер іди до якого хочеш куреня». На цьому й закінчувалася церемонія. Уся Січ молилася в одній церкві і готова була боронити її до останньої краплі крові, хоча й чути не хотіла про піст та всілякі такі обмеження. Тільки корисливі, грошолюбні жиди, вірмени й татари наважувалися жити і гендлювати в передмісті, а запорожці ніколи не любили торгуватися і скільки грошей рука зачерпне в кишені, стільки й платили. А втім, доля цих корисливих крамарів була незавидною. Вони нагадували тих, хто оселявся біля підніжжя Везувію, бо, як тільки у запорожців не ставало грошей, буйні голови трощили крамнички і забирали все задарма. Ось такою була вона, Січ, що мала стільки спокус для молодої людини.