Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Роздiл XXIV

Хвороба. Сни i дiйснiсть. Чого вони всi такi хорошi?

Я прохворiв понад два тижнi.

Вже потiм Павлуша менi розказував, що, коли вiн привiв медичку (вiн дуже довго не мiг її знайти, бо потерпiлих розмiстили по всьому селу, i вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелi, червоний як мак, i вiд мене жаром аж пашiло. Медичка одразу сунула менi термометра пiд руку – було сорок i п'ять десятих. Я був без пам'ятi i весь час повторював:

– Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!…

А хто «вона» – невiдомо.

Я-то добре знав хто, але, звiсно, Павлушi нiчого не сказав.

Прийшов я до тями лише на третiй день. У хатi було так ясно, свiтло i тихо, як буває тiльки пiд час хвороби, коли на ранок спадає температура.

Перший, кого я побачив, був дiд. Вiн сидiв на стiльцi коло мого лiжка й куняв. Мабуть, вiн сидiв з ночi. Та тiльки-но я ворухнувся, вiн одразу ж розплющив очi. Побачив, що я дивлюсь на нього, усмiхнувся i поклав шкарубку жилаву руку менi на лоба:

– Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?

Це було так незвично, що я мимохiть усмiхнувся. Дiд зроду не казав менi таких слiв. I рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебiльшого вона торкалася зовсiм iншого мiсця, i зовсiм не так нiжно. Батьковi й матерi завжди було нiколи, i виховував мене дiд. Виховував по-своєму, як його колись у дитинствi ще за царату виховували. Я, звiсно, виступав проти такого виховання i доводив, що то дореволюцiйний жандармський метод, засуджений радянською педагогiкою. Але дiд давав менi потиличника i казав «Нiчого-нiчого, зате перевiрений. Скiльки великих людей ним виховано. I мовчи менi, сатана, бо ще дам!»

А тут, бач, «синку», «милий»…

Почувши дiдовi слова, з кухнi вибiгла мати.

– Синочку, любий! – кинулася до мене. – Краще вже, правда?

Вона притулилася губами до моєї скронi (мама завжди так мiряла температуру i менi, i Яришцi i завжди вгадувала з точнiстю до десятих).

– Тридцять шiсть, не бiльше. Ану помiряй! – Вона сунула менi пiд пахву термометр.

Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах – тiльки прокинувся.

На обличчi його була розгублена усмiшка.

– Ну як? Як?.. Го-го, бачу – видужуєш, козаче! Бачу!

– Та цить! Розкричався! – гримнула на нього мати. – Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.

Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:

– Вибачай, то я од радостi.

Я усмiхнувся – вперше в життi не я в тата, а вiн у мене просив вибачення.

– Ну, як там затопленi? – спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний вiн був – наче з погреба.

– Та нiчого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.

– Жертв нема?

– Та слава богу, обiйшлося. Люди всi цiлi. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi… А корови всi порятованi i добро…

– I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! – встряла мати. – Якби не вони, хтозна, що б i було.

– Да, технiка тепер в армiї могуча, – мовив поважно дiд.

– I кажуть, то ж ти їх привiв, – мати нiжно поклала менi руку на чоло.

– Не знав я, що такого сина геройського маю, – наче з трибуни сказав тато.

– Та!.. – Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.

Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.

Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. «Це вони тому, що я хворий». Дiд кахикнув i сказав:

– А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд. От побачиш, зараз прибiжить.

Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.

Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.

– Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?

А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею – болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.

– Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки… Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.

Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:

Попередня
-= 167 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар