Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– Драстуйте… Можна?

– Та заходь, заходь, чого там, – усмiхнулась мати. – На поправку пiшло.

– Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, – Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.

– Здоров, старик! Ну як?

– Нiчого… – усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.

I замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.

– Ой, у мене ж там молоко! – сплеснула мати руками й побiгла у кухню. Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:

– Ну, балакайте собi, старики, а я, молодий, до працi пiду, – i почовгав у двiр.

– Сiдай, чого стоїш, – сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.

Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I я мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у знайомий i рiдний менi свiт – наче з далекої важкої мандрiвки додому. I рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смiшно стирчить на макiвцi волосся.

Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.

– Ну, як там, розкажи, – сказав нарештi я.

– Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.

– От iменно – бiльше нiкуди!

– Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина – отець Гога у церквi за тебе молебень служив.

– Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…

– Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш…

Павлуша глянув на мене й загнувся.

– Ну що ж… молодцi хлопцi, – зiтхнув я.

– Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав… – Але, але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що…

– Ага! – криво усмiхнувся я. – Ну добре… А як там взагалi?

– Взагалi нiчого… Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально – i сiльмаг, i перукарня, i лазня… Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи – вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi – так це солдати. Як вони працюють – ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!

– Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що…

– Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..

Я усмiхнувся.

«Ех, Павлушо мiй дорогий! – подумав я. – Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки».

Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.

А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:

– Ну я пiду, мабуть… Тобi спокiй потрiбен…

– Та посидь, чого там! – стрепенувсь я.

– Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…

– Ну йди, – сказав я тихо й приречено.

– Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!

– Бувай! – через силу усмiхнувсь я. – Вiтай там хлопцiв!

I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити – наче галушка застряла.

– Я ще до обiду забiжу обов'язково! – бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.

Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки…

Попередня
-= 168 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Ttcjufh 01.08.2020

Тут кучу помилок і це погано


serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Додати коментар