Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати:

– Хлопцi! Дорогi мої! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам!

Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний.

– Хлопцi, – сказав вiн якось хрипло, приглушено. – Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона… Вона каже, що це… непедагогiчно! Понiмаєте, любов – непедагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогiчно, га? У-у! – вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав їй руку на плече. – Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!

Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як їй, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати.

I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав:

– Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобi. – Мабуть, подряпались…

– Де? Де? – стрепенулася враз Галина Сидорiвна. – Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!

– Нате, нате ось! – вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли.

Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила її.

– Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.

Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.

Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:

– Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!

У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося – i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.

Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.

А ми дивились на лейтенанта.

Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.

Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.

I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: «Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!»

– Вибачте, будь ласка, – зiтхнув я.

– Будь ласка, вибачте, – зiтхнув Павлуша.

– Та що ви, хлопцi! – радiсно усмiхнувся лейтенант. – Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!

– Ми думали, що ви хочете вкрасти… – промимрив я.

– I думали рятувати… – промимрив Павлуша.

– Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! – загримiв на всю хату лейтенант. – Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:

– Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.

– Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? – тепер уже здивовано промовив лейтенант.

Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима.

– А… а ця хустина? – Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я їй дав. – Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той.

Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:

– Це я… зняв. Вiн навiть не знає. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову.

– Та що ти! Що ти! – скрикнув лейтенант. – Таке скажеш – посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понiмаєш! Вона замiчательна дiвчинка!

Павлуша почервонiв i опустив очi.

I я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик i що сама винна…

I я теж почервонiв i опустив очi.

Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсiм не така?! Невже?! Що ж тодi вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнiсiнький бовдур.

Попередня
-= 179 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар