Слава ЗСУ!

I це таки правда!

I нiхто цього не знає так, як я знаю!

Роздiл Останнiй

В якому iсторiя наша за добрим звичаєм старих класичних романiв закiнчується весiллям

На другий день усе село облетiла звiстка про те, що наша вчителька, наш класний керiвник Галина Сидорiвна Герасименко виходить замiж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе.

Це було так несподiвано, що всi аж роти пороззявляли вiд подиву. Нiхто нiколи нiчого не помiчав i не пiдозрював. Усiм було вiдомо, що наша Галина Сидорiвна дуже горда, неприступна i незалежна.

У неї закохувались – так!

Але вона – нiколи!

Вона ходила, як цариця, i нiхто не одважувався наблизитись до неї. У вiдповiдь на несмiливi залицяння вона тiльки смiялася.

I ось виявляється, що вже понад рiк вона кохала цього старшого лейтенанта i не признавалася нi йому i нiкому в свiтi. Вона заборонила йому на людях навiть пiдходити до неї. Вона вважала, що вчителька не має права закохуватись, бо це принизить її в очах учнiв, пiдiрве її авторитет, негативно вплине на виховання у школярiв високих моральних якостей.

I хтозна, скiльки б iще мучила вона лейтенанта i мучилася сама, якби не ми з Павлушею…

А тепер дiватися вже було нiкуди. Ото одне-едине слово, що мимоволi зiрвалося в неї з уст при нас i при ньому, вiдрiзало їй шлях до вiдступу.

Наша Галина Сидорiвна виходила замiж!

– Ну, дай їй боже щастя, – говорили баби.

– Хлопець вiн, видать, хороший.

– Кажуть, розумний, добрий…

– I не п'є…

– I пристойний який!

– Та що там казать – просто герой, та й усе! Дитину врятував!

– Я б свого Карпа хоч сьогоднi на такого промiняла…

– Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока.

– Обiзвалася красуня!

– Та цитьте ж бо! Розкудкудакались!

– Було б рокiв тридцять тому про це сперечатися, тепер пiзно. Онукiв скоро женитимете.

– От я ж i кажу – дай їй боже щастя!

– Жаль тiльки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Iнша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили у вєдомостi за трудоднi хрестики замiсть пiдпису.

– Кажуть, їхнiй полк зимою десь пiд Києвом стоїть.

– У казармi, значить, житимуть…

– Чого там у казармi! Офiцери сiмейнi в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник – усе, що треба.

– А через рiк, кажуть, вiн в академiю поступатиме. На генерала вчитиметься.

– Дай їм боже щастя!

А нам якось i не подумалося, що це ж вона вже не буде бiльше нашою вчителькою. Ми були схвильованi й збудженi, ми зiбралися всiм класом, щоб обговорити цю надзвичайну подiю. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить замiж. Та ще яка! Класна керiвничка, яка веде тебе i виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого i до якої, незважаючи на її «вийди з класу» i двiйки, ти звик, може, бiльше, нiж до рiдної тiтки, бо рiдну тiтку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.

Але з обговорення нiчого не вийшло. Ми тiльки мдакали, гмикали й колупали пiдборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацiєвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, вiн принишк i рота бiльше не розтуляв.

Нарештi серед загальної тишi Гребенючка тремтячим голосом промовила:

– Не буде в нас уже такої класної керiвнички… Нiколи… Кого б не призначили…

I тут тiльки ми збагнули, що наша Галина Сидорiвна бiльше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди.

I ми похилили голови, i запала мертва гнiтюча тиша. I я раптом вiдчув, просто фiзично вiдчув, як щемить не тiльки моє власне серце, а серця всiх – i Павлушi, i Гребенючки, i Стьопи Карафольки, i Колi Кагарлицького, i Васi Деркача, i Антончика Мацiєвського… Наче серця нашi були з'єднанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм – щемливий струм суму.

– Знаєте, – тихо мовив Павлуша. – Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя.

– Правильно, – сказав я.

– Правильно, – пiдхопила Гребенючка.

– Правильно, – пiдхопив Карафолька. I всi по черзi сказали «правильно», наче iнших слiв не було на свiтi.

– Якось урочисто так, знаєте, – вiв далi Павлуша. – Зiбратися в нашому класi, принести квiтiв, пiдготувати виступи…

– Правильно, – знову сказав я, – i…

Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiякої думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав «i» i мусив вести далi.

I я сказав:

– i… правильно!

Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй.