Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:

– Квартальний Пуговiцин… вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан – чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!

Тут у п'єсi написано «зiтхає». Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.

– От щучий син! – на весь зал гаркнув дiд – От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало… Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь…

Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.

«Бу-бу-бу… Ревiзор!.. Гу-гу-гу… Хлестаков!.. Ру-ру-ру… П'єса!» – тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi – «Ревiзор»' «Ревiзор», – аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревiзор» нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом – Гоголь…

Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от…

Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi – навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.

Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона «вже почала другий вiраж», що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе[1] баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, – ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.

– О! Я ж вам казав! – на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. – Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде…

За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi.

Але стривайте, стривайте…

Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! – По серцю рiзонув третiй дзвiнок.

В залi гасне свiтло.

– Ану! Ану! Ану! – кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна.

Завiса iз скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, – на залiзних кiльцях по iржавiй дротинi бiга).

Все!

Почалося.

Тепер подiтися нiкуди.

– Я запросив вас, панове, щоб… – чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.

Я стою за лаштунками, заплющивши очi i притискаючи до грудей кулаки, i шепочу: «Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!» Як заклинання.

Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й пiонер i не вiрю, звичайно, але… Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у рiчку! Я стояв на суковi i дивився вниз, а серце моє вже давно одiрвалося i, вискочивши з грудей, летiло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гiлляку, i не мiг одiрватися, а памороки менi забивало, i в животi тенькало, i… Але нi! То були iграшки, а не переживання. Я з радiстю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевiзiйної київської вежi, аби тiльки…

– Гга-га-га! – гримонув реготом зал. От бiсiв Карафолька! У нього вже й на репетицiях смiшно виходило…


  1 А ми з Явою точно знали: через те, що вона полин – боже дерево – їсть, ми самi бачили. Ми й собi пробували той полин їсти, але на другий день кинули – гiрке; хай, може, як постарiємо, тодi… А то й зовсiм не треба нам такого гiркого несмачного довголiття… (Примiтка Павлушi Завгороднього.)

Попередня
-= 64 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.

Останній коментар

serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар