Слава ЗСУ!

Роль Хлестакова Галина Сидорiвна вiддала Колi Кагарлицькому.

Скрутно було i з iншими головними ролями. I городничиий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський був однн… I суддя Амос Федорович Ляпкiн-Тяпкiн – один. I попечитель Артемiй Пилипович Землянiка – один. I… I все-таки «Ревiзор» – генiальна п'єса. А Гоголь – генiальний письменник. Вiн знав, що ми з Явою гратимем у «Ревiзорi», i написав двi ролi – Добчинського i Бобчинського. Геть однаковiсiнькi. Спецiально для нас. Щоб ми недоварились. Ролi, звичайно, не зовсiм головнi. Але ви не думайте – без Бобчинського i Добчинського нiчого не було б. Все у п'єсi без них пiшло б шкереберть. Не було б п'єси. I не грав би Кагарлицький Хлестакова. Бо це ж Бобчинський i Добчинський вигадали, що Хлестаков – ревiзор. Отож-бо…

Коли ми з Явою це зрозумiли, ми одразу помирилися.

Почались репетицiї…

Ох!..

Чомусь у нас з Явою нiколи не було сумнiву, що ми дуже талановитi. Як артисти. Вже що-що, а рiзнi вибрики, рiзнi штуки-викаблуки робити ми вмiли. Пх!.. На все село були знаменитi.

– От артисти! – так прямо и казав про.нас дiд Салимон А вiн на цьому дiлi розумiвся. Вiн колись, як служив у армiї, грав у духовому оркестрi. На найбiльшiй трубi, що зветься бас-гелiкон. Вона й зараз лежить у нього на горищi, схожа на великанського равлика. На свята, коли дiд Салимон хильне «по третiй», вiн iнодi дає концерт – бубукає у свою трубу. Старi баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, i хрестяться. Найбiльший успiх дiдова гра має у наших сiльських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночi. Нi, раз дiд Салмон сказав, що ми артисти, – нiяких сумнiвiв не було.

Але на репетицiях з нами сталося щось неймовiрне. Ми самi себе не впiзнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, двi мокрицi, два мiшки з половою. Ми раптом зрозумiли, що одне – говорити слова, якi ти сам придумав, жартувати i «ламать дурочку» (як каже мiй батько), i зовсiм iнше – говорити слова не свої, а якi треба по п'єсi, тобто грати роль.

Ми не говорили. Ми жували гумовi мертвi слова. I нам було гидко Було кисло в ротi i холодно в животi.

– Нiчого, – пiдбадьорював себе й мене Ява. – На прем'єрi ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!

– Еге, дамо… дулю з маком, – безнадiйно бубонiв я.

– Панiкер нещасний! На репетицiях у великих артистiв не виходило. Ти ж знаєш… Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував Держись!

Я держався з останнiх сил. Ще спасибi Гоголю, що вiн пожалiв нас i не дав Бобчинському i Добчинському бiльше слiв. Бо ми б зовсiм загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.

Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури – завжди мука була. Так у вiршах хоч рима за риму чiпляється, допомагає запам'ятати. А тут – проза. Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся – слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав – враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде… Але з папiрцем грати на сценi не можна. Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а «Ревiзора» Гоголя.

– Яво, – зiтхав я, – давай усе-таки вчити ролi. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. I Кагарлицький уже мiсяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навiть кiно двiчi пропустила.

– Що-о? Щоб я зубрячив?! Нi-каг-да!.. Зубрьожьа – то для дурнiв, для неспособних. А ми з тобою хлопцi способнi. Обiйдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТi чайка на завiсi, i нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи пiвня зозулястого… Га? Як ти думаєш?

– А я знаю?

– Ну, ми про це ще подумаємо, час є… А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.

Я зiтхав i тягся за Явою.

Минали днi..

– Яво, – казав я через тиждень. – Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з своєї ролi не знаю.

– Та! – махав рукою Ява. – В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас – будь здоров!

Це був єдиний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньої парти пiдказує – нiби у самiсiньке вухо шепоче.

Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось – прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).