Слава ЗСУ!

Ми зрозумiли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не працює… Ур-р…

– От шкода, – сказав я.

Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав – звичайна собi каруселя А тодi придивився – е нi, зовсiм не звичайна. На високому залiзному стовпi величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крiсельця причепленi. Крутиться коло, i крутяться крiсельця на ланцюгах, убiк одлiтаючи, – як ото, коли консервну бляшанку на дротинi над головою розкручувати.

Глянув на Яву:

– Давай?

– Давай.

Вишкребли ми останнi копiйки. Заплатили. Сiли Поїхали! Спершу поволеньки-поволеньки. Тодi все дужче, дужче…

– Ого-го-го-го-го-о… – радiсть iз грудей вигогокується. Ну й ловка ж каруселя! Зовсiм тобi як птиця летиш у повiтрi – нiби й не держить тебе нiщо… – Гух-гух-гух!..

– Др-р-р-р… – це я ротом. Гуркiт мотора собi роблю. Нiби лечу я на лiтаку-винищувачi надзвуковому…

– Та-та-та-та-та-та… – з кулемета стрiляю по Явi. Ява обертається i теж:

– Та-та-та-та-та-та…

– Iду на таранi – гукаю я, пiдлiтаю до Яви – штурх його ззаду, i вiн одлiтає од мене. А потiм пiдлiтає i – штурх! – мене, i я одлiтаю… I-i-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! I нiяких тобi нещасних випадкiв! Нiяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить.

Отак би лiтав, лiтав, лiтав… цiлий день би лiтав…

Аж тут повiльнiше, повiльнiше…

Стоп! Приїхали! Злазьте!

Тю! Отак мало? Як хочете ще, – будь ласка, платiть грошi i карусельтесь собi скiльки влiзе.

Гро-о-ошi! Де ж узять тi грошi, як вони отуто, у животi! I нащо ми стiльки морозива вмаламурили! Не могли менше на двi-три порцiї! Якраз було б на каруселю! А так через те поганське морозиво доводиться вiдмовлятись от такої для мене потрiбної, такої льотчицької розваги.

Дурний я, дурний! Ну, у Яви вухо, йому треба було! А я чого? Чого я! Було б на собi економити. Хай би Ява сам їв. Морозива я й у Васюкiвцi можу скiльки хочеш умелигати. А таку каруселю у Васюкiвцi хтозна-коли ще побудують!

Я вже й виросту…

Ява бачить мiй настрiй. Зiтхає спiвчутливо. Каже:

– Ходiм хоч скупаємося.

– Та! – змахую я рукою – Що я, купатися у Київ приїхав? Я вдома отак-о накупатися можу… Та й де тут купатися? Серед людей, як у лiсi, заблудишся. I до води не втрапиш Та й води бiля берега уже нема – самi люди…

Але то я так казав, щоб досаду свою на чомусь зiгнати. Бути на київському пляжi i не викупатись мiг тiльки якийсь хворий, ненормальний. Тим паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води.

Я не можу собi точно уявити, що таке мiльйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. По-моєму, там було не менше мiльйона. Хто не вiрить, хай пiде й порахує.

То було схоже на якийсь велетенський базар. Тiльки що всi голi i не торгують. Нiколи я не бачив стiльки голих людей одразу. Ну, доводилось менi бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки – у лазнi. А тут – мiльйон голих. Аж не вiриться, що таке буває на свiтi.

Древнi люди, що ото пекло видумали, якiсь були наївнi, без усякої фантазiї. Хiба то пекло? От київський пляж у жаркий вихiдний день – оце пекло! Люди тут справдi пеклися, смажилися, шкварилися на сонцi. Половина з них лежала голiчерева мовчки, без руху, заплющивши очi, мов мертвi. Лише по тому, як колихалися їхнi животи, можна було зрозумiти, що вони ще живi, ще дихають. Друга половина безперервно щось iла – жувала, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетiв, пила пиво i лимонад iз пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спецiально, щоб попоїсти. I лише незначна частина хлюпалася, купалась у водi. Але цiєї незначної частини було досить, щоб витiснити своїми тiлами пiв-Днiпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись iшла. Iшла, переступаючи через тiла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови i таке iнше. Але й цiєї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку i метушню. А он – гуп! гуп! гуп! – попiд кущами волейбол, стоять кружка i м'яча гупають. I нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по головi вцiлити. Рiзнокольоровi м'ячi не стiльки у повiтрi лiтають, скiльки по пiску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.

А он «геркулеси» ходять, повагом, весь час м'язи напружуючи i груди вперед випинаючи. I в кожного на руцi номерок на резинцi – вiд гардероба, – нiби всi «геркулеси» кимось пронумерованi.

– Здоров, Гарик!

– Привiт, Шурик!

– Чао, Марик!

Це «геркулеси» мiж собою вiтаються, не зупиняючись i голови не повертаючи, щоб не втратити статечнiсть фiгури. I всi оцi нумерованi iндикуватi Марики, Гарики i Шурики вiдрiзнялись од решти людей тим, що були розмальованi татуїровками. Татуїровки були у них де тiльки хочеш – на руках, на грудях, на ногах i навiть на спинi. I чого тiльки не було «виколото»: i кораблi, i орли, i звiрi, i жiнки, i кинджали, i рiзнi мудрi тексти, наприклад: «Смерть за измену» абощо Це по-перше. А по-друге, у всiх у них щось висiло на шиї. Такий собi лаяцюжок, а на ланцюжку або пiдкiвка, або бляха, або якась жiноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нiчого, або навiть… хрестик. I дивно було бачити хресiнк на грудях, де був виколотий пiратський корабель, кинджал та ще й оте «Смерть за измену». Ясно, що той хрестик нiчого спiльного з богом не мав, що то було просто модно.