Слава ЗСУ!

«Чого доброго, у них ще попiвська ряса в моду може увiйти, – подумав я – I ходитимуть тодi київськi Гарики у попiвських рясах по Хрещатику…»

А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на головi, наприклад), – у нього – лисина, а там, дев людей голо (на спинi, наприклад), – у нього густа руда шерсть —як у ведмедя. А вiн лежить, загоряє. От дивак! Хiба шерсть може загорiти? До тiла ж сонцю крiзь ту вовну не пробитися.

А он дiд який! Iз води тiльки-но вискочив i ну гiмнастику робити – присiдає, на руках од землi оджимається, пiдстрибує – як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках i ззаду голови довге волосся аж до плечей. I усмiхається на весь рот, пiдморгує комусь. Оце дiд! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у тенiс чи, як його, у бадмiнтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цiкаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збiглося А тут нiхто й уваги не звертає.

Iнтереснi дiди й баби в Києвi. Якiсь хлоп'якуватi. Наче старi дiти. А молодi паруб'ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, рокiв по двадцять, не бiльше. I обидва бородатi. Дива!

А он якась тьотя спить пiд деревом Загорнулася з головою у ковдру i хропе. Чого вона на пляж прийшла – незрозумiле Дома ж пiд ковдрою краще виспатись можна.

А скiльки дiтей! Дiтей скiльки на пляжi! Тiльки й чути:

– Сьомо,вийди з води! Сьомо,вийди з води!

– Галочко, не запливай! Пливи назад!

– Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?

– Алику,знiми мокрi труси.

– Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твiй м'яч, це його м'яч.

– Яшо, за вреднiсть ти сьогоднi купатись бiльше не будеш. Не будеш… За вреднiсть…

– Фаню, ти знов насипала пiску в мої черевики! Ану висип зараз же!

– Мамочко, ну з'їж яєчкої – Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руцi облуплене яйце. А «мамочка» – товстий мордатенький здоровань рокiв дванадцяти – одвертає кирпу i кривиться – не хоче.

– Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! – благає тьотя. А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкiльник рокiв шести:

– Мамо, вода! Мамо, Днiпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! – наче нiколи в життi води не бачив i не купався нiколи.

Ми пiдiйшли до самої води i почали роздивлятися, де б його покласти речi, коли роздягнемось. Мiж iншим, дивлячись на Днiпро, що кишiв людьми, я подумав. «От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло – легше рятувати…»

То була наша постiйна, поки що нездiйсненна мрiя – когось врятувати i взагалi стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усi бачили… Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад… Ми б його вмить —раз! – i будь здоров. I у «Вечiрньому Києвi» на другий день заголовок: «Юнi герої з Васюкiвки».

– З «Вечiрнього Києва» якраз цiкавилися вчора, – почув я раптом веселий голос. I здригнувся – нiби хтось пiдслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечкiв. Один, невисокий, кругловидий, стояв по колiна у водi. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на пiску бiля самiсiнької води. Вiн був уже одягнений (мабуть, iшов додому), тiльки босий, черевики тримав у руцi.

– Все розпитували про роль царя, – вiв далi кругловидий – Нi, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте.

– Правильно, – пiдтримав «гачкуватий». – Нiколи не можна розказувати заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють, беруть зобов'язання, а потiм… пшик! – i нiчого нема. Отож нi пуху нi пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi. Я заскочу днями… Будинок я пам'ятаю… А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?

– Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! – весело усмiхаючись, гукнув кругловидий, а коли «гачкуватий» одбiг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:

– К чорту!

Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть «нi пуху нi пера», треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий – уперше чули.

Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i раптом спинився, звiвши руки догори:

– Ух ти! Годинника забув зняти!

Обернувся, побачив нас:

– Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не вертатися. – I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу – шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе. I раптом десь лiворуч почувся зойк.