Слава ЗСУ!

– Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!

– Де?

– Де? – аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди.

А що? Коли б при вас кричали «утонув! утонув!», ви б хiба стояли на мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь… Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не бачили справжнього живого утопленика… Тобто не живого, звичайно… а взагалi… ну, одним словом, утопленика.

– Де? Де? Де? Де? – шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно.

Тодi ми кинулись навкарачки i – мiж ногами, мiж ногами – як собачата… Нарештi побачили. На пiску голiчерева лежав хтось великий i довгий, а верхи на ньому сидiв худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловiк з кущиком сивуватого волосся на грудях i робив йому штучне дихання. Раз! Два! Разi Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.

– Давайте тепер я, – змiнив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно пiдплив на своєму човнi. Видно, вiн вiдчував себе дуже нiяково, що не вiн врятував утопленика, а звичайний собi чоловiк, та ще й такий непоказний…

Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гарикiв-марикiв, бо на шиї в нього висiла на ланцюжку пiдкова, а на руцi було «виколото» серце, пробите стрiлою, i пiд ним текст: «С юных лет счастья нет»…

Двiчi мiнялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпi гомонiли:

– Такий молодий'

– От горе!

– А як же це сталося?

– Кажуть, заплив за буйок i там його чи то корчi схопили, чи що!

– Ох, оцей Днiпро, скiльки вiн життiв забирає!

I раптом утопленик розплющив очi… У натовпi збуджено загули.

Утопленик пiдвiв голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лiктi. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання i сидiв на ньому, втягнув носом повiтря, поморщився i вигукнув:

– Та вiн же випивший!

Рятувальник теж нахилився до утопленика:

– Авжеж! Тхне, як з бочки!

– Ах ти ж чорт!

– Ну й сучий син!

– I полiзло, п'яне, у воду, щоб йому!..

– В таку спеку пити – то смерть!

– Ото тобi й корчi.

– Такий молодий! – чулося звiдусiль.

Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному «утоплениковi», дивився-дивився на нього, а тодi звiв руку та – ляп, ляп! – його по лицi долонею, аж задзвенiло.

– Правильно!

– Так його!

– Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!

– Думали, що вiн нещасна жертва, а вiн!..

– Ще йому, ще!

– I ми можем додати!

Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий бiльше ляпасiв не давав, рвучко пiдвiвся, переступив через «утопленика» i пiшов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.

– Нiчого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, – бадьоро казав кремезний рятувальник, беручiї «утопленика» пiд пахви i ведучи до човна.

– Ти хоч би спасибi сказав людинi, що врятувала тебе!

– Хоч би прiзвище дiзнався.

– Думаєш, легко було йому такого бугая з води тяг ти! – гукали люди вслiд «утопленику». Але той тiльки дур нувато витрiщався – видно, ще не прийшов до тями.

Човен одплий. Люди почали розходитися.

– Ой! Треба ж годинник покласти! – зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше… I там нема… Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут… Далi… Ой, нi! По-моєму, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад… А може, справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!

Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!

– Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побiгаю.

Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку.

А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю…

Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:

– Нема…

– Може, вiн… втопився? – розгублено кажу я.

– А штани? Штанiв же нема… А поплив вiн без штанiв, – переконує мене Ява. – Та й плаває вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться.

– Що ж робить?

– А хiба я знаю?