Слава ЗСУ!

В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»…

Всюди буйно квiтне черемшина,

Мов до шлюбу вбралася калина…

Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорi!») затягли на все горло:

Вiвчаря в садочку,

В тихому куточку

Жде дiвчина, жде.

Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.

I раптом… Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього… I ми продовжували тягнути, як два баранцi:

Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е…

I сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» – було для нас, як грiм з ясного неба.

Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.

– Ех ви! – презирливо сказала Галина Сидорiвна. – Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви «зайцями», обдуривши мене… Як… як шпигуни якiсь, фу!

Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi… Ех!

– Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, – сказав Бурмило.

«Подаруночок вiд нiмцiв… Якiсть бронебiйна!..» Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!

– Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, – сказала Галина Сидорiвна. – Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте – весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.

Ми звели очi – колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.

Колектив хотiв спiвати.

Ми опустили голови i сказали:

– Ми бiльше не будемо…

Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня:

Йшла вона в садок повз осокори-и,

Задивилась на високi гори-и…

Ми з Явою намагалися перекричати всiх – так старалися.

Довго ми їхали – геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися їсти.

Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк – високий берег, i дзвiниця виблискує золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться – лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки – великi, багатоповерховi… Київ! Приїхали.

Гарне мiсто Київ! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд Жмеринки – вiд усiх мiст, якi я бачив.

Столиця!

– Значить, так, – говорить Галина Сидорiвна. – Машину ми залишаємо бiля Палацу пiонерiв i одразу на метро. •Згода?

– Гурря-а-а! – закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому «Б» тiльки й балачок було що про метро. Чомусь з усiх київських див нас найбiльше цiкавило метро.

А тепер усi враз збуджено загомонiли: «метро», «метра», «метром», «на метрi»…

Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києвi Книш i Бурмило. Заради цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але… – невже ми не побачимо метро через них?

Та коли ми пiд'їхали до Палацу пiонерiв i злiзли з машини i Галина Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: «Дивiться, щоб нiхто не залишився, щоб нiхто не загубився!» – Книш, пiдiйшовши до неї, сказав:

– Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого…

Я пхнув Яву лiктем пiд бiк – порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. I от – метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!

Голубi поїзди мчать у тунелi швидше за вiтер. У пiдземних залах свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр.

Та найголовнiше – ескалатори, отi чудеснi сходи. А втiм, хiба можна сказати – сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки – ти стоїш, а сходи сунуться.