Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали вiд захоплення. Оце да! Пiднiмаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз i жодною ногою навiть не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть – i все одно сунешся.

Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!

От якби завжди можна було стежити за рiзними пiдозрiлими шпигунами у метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i приємно! Стоїш собi i тiльки – зирк! – нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд тебе, нiкуди вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя i дивиться i весь час говорить у радiо: «Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволяється! Сiдати не дозволяється! Ставити речi не дозволяється!..»

Доїхали ми гарненько донизу, сiли у голубий поїзд. «Наступна станцiя – Хрещатик!» – буркотнув хтось по радiо. Дверi – клац.

Гур-гур – поїхали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей туляться. Ми й собi – до дверей, тiльки до iнших (для конспiрацiї). Не встигли опам'ятатися – стоп! Дверi розчинилися – станцiя «Хрещатик». Ми у дверi – шмиг) Дверi за нами – клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi. Нiхто й помiтити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично – не то що в поїздi або на пароплавi.

I от ми уже назирцi, ховаючись мiж людей, за Книшем i Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бiк, пiрнули у пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин «Динамо». Ми – за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелi, снiп iз бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.

Пiдiйшли Кпиш iз Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рiшуче. Бурмило схилив голову i одним оком, як ворона в кiстку, зазирає на полицю.

– Давай, – пiдштовхує Книш лiктем Бурмила.

– Ти давай, – смикнув плечем Бурмило.

– Нi – ти! На тебе ж купляти, – наполягає Книш.

– От, їй-богу! Яка разниця i – знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тодi до продавщицi, тицьнувши пальцем на якусь полицю: – Дайте менi, пожалуста, оте-го.

– Що? – не зрозумiла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки.

– Та оте-го… ну… з жаб'ячими ногами.

– А-а! Для пiдводного плавання, – усмiхнулася продавщиця.

Бурмило мотнув головою i скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).

Продавщиця взяла з полицi ласти i маску з трубкою, подала Бурмиловi.

У нас з Явою очi зробилися, як колеса. Ти диви!

Поки Бурмило примiряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касi чек.

– Загорнiть!

I знов-таки, злодiйкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для пiдводного плавання, Книш i Бурмило вийшли з магазину.

Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу пiти за ними, а вирiшили трошки пересидiти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на снiп, тонка шпагатина, якою вiн був зв'язаний, враз лопнула i… Наче бомба розiрвалася в магазинi. Вудлища з трiском розлетiлися на всi боки. Крики, зойки, панiка. Ми кинулися геть.

– Держiть! Ловiть! Хулiгани! – залунало нам услiд. Добре, що на Хрещатику людей, як на стадiонi пiд час футболу. Ми – раз-раз! – мiж ними. Потiм мене Ява за рукав – сiп!

– Чш! Не бiжи! Вродi ми – це не ми!

Правильно. Коли за тобою женуться, бiгти – останнє дiло. Завжди треба спокiйно йти. Тодi тебе ще й питатимуть:

«Не бачив, тут такий не пробiгав»? I ти спокiйно можеш сказати: «Бачив. Отуди побiг».

Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.

Ми чомусь були певнi, що Книш i Бурмило обов'язково пiшли на метро.

По ескалатору ми вже бiгли, незважаючи на заклики радiо-тьотi. Вискочили на станцiю: зирк-зирк!

– Оно! – вигукнув Ява. I справдi – у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилiв «спiнджак». Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розiрвали надвоє, сiли i, кожен прикриваючись газетою (нiби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили тiльки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно? – подумав я. – Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фiльмах завжди так роблять».

Враз у вагонi стало бiло – поїзд вирвався з-пiд землi на поверхню. Станцiя «Днiпро».

Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спiнджак» обернувся – нiякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!

Попередня
-= 9 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Ttcjufh 01.08.2020

Тут кучу помилок і це погано


serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Додати коментар