Слава ЗСУ!

Ми пiднялися по схiдцях трохи вгору i пiшли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кiностудiю у книжках (i в Кассiля, i в iнших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорi: Петро I ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладiатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказує простiй колгоспницi про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в унiвермазi.

I нам кортiло побачити все це… Ми озиралися на всi боки. Але по коридорах чомусь ходили звичайнiсiнькi дядьки й тiтки у звичайнiсiньких костюмах (iнодi у спецiвках, як на фабрицi) – i нiяких гладiаторiв i царiв не було й близько.

Мабуть, ми потрапили у такий день, коли цiкавих зйомок на студiї не було! Не пощастило нам!

Аж раптом…

– О! О! – штурхонув мене в бiк Ява. По коридору назустрiч нам iшов дядько в зеленому вiйськовому кашкетi, у гiмнастерцi, з портупеєю… Високий, ставний, iз суворим обличчям…

– По-моєму, Кадочников… У ролi партизана… – шепнув Ява.

Побачивши Максима Валер'яновича, вiйськовий привiтно всмiхнувся i козирнув. Максим Валер'яиович теж усмiхнувся, вiтаючись. Коли ми розминулись, я одважився i спитав Максима Валер'яновича:

– А… хто то? Як його прiзвище?

– Петренко, – трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. – Хороший чоловiк… Пожежник… Вiдповiдав на студiї за пожежну охорону…

Тю!..

– Якiсь пожежники пiшли… неiнтереснi… Навiть касок не носять… – ховаючи очi, буркнув Ява.

Довго ми крокували вузьким, напiвтемним коридором. I майже всi, хто нам зустрiчався (а людей у коридорi товкучилося, мов на Хрещатику), вiталися з Максимом Валер'яновичем, – ну прямо, як у селi, «драстуйте» на кожному кроцi.

Нарештi Максим Валер'янович зупинився бiля дверей, на яких висiла табличка: «Зйомочна група „Поцiлуйте мене, друзi!“». За дверима чувся страшний галас. Здавалося, там повна кiмната людей, якi кричать i сваряться мiж собою. Але коли Максим Валер'янович розчинив дверi i ми зайшли, виявилося, що в кiмнатi всього лише один чоловiк. Рокiв за п'ятдесят, але кремезний, мiцний, з величезною копицею чорного волосся на головi, вiн сидiв на столi i, не змовкаючи нi на мить, сам себе перебиваючи, лаявся в телефон:

– Ви менi, понiмаєте, зйомку зриваєте, понiмаєте… Що ви менi вчора обiцяли? Ви менi, понiмаєте, обiцяли сонячну малохмарну погоду без опадiв! А дали що? Що ви менi дали, понiмаєте? Погляньте у вiкно! – вiн тицьнув рукою у вiкно. – У вас є вiкно? Подивiться, понiмаєте! Опади, хай вони сказяться! Повне небо опадiв! Опади i нiякого, понiмаєте, сонця.

Справдi, небо затягло хмарами i накрапав дощ. Я усмiхнувся. Мовою вiн дуже нагадував мого батька. Мiй батько теж без отого «понiмаєте» двох слiв сказати не мiг. Iнтересно – живуть же цей у мiстi, той у селi, один одного зроду не бачили, а балакають, як рiднi брати.

– Безобразiє, понiмаєте… – востаннє лайнувся вiн, скочив зi столу, рвучко обняв i поцiлував Максима Валер'яновича: – Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими… як їх… з… вiщунами погоди…

– Синоптиками? – усмiхнувся Максим Валер'янович.

– Да-да… Синоптиками… Оракули чортовi, понiмаєте… – вiн посварився пальцем на телефон. – Не вмiєте, так хоч голову не дурiть! У мене, понiмаєте, Юлю пiслязавтра «Ленфiльм» забирає. Уже квиток на лiтак є, а я ще натуру не зняв через них… через оцi, понiмаєте, опади. Доведеться сьогоднi знову знiмати павiльйон… Всi уже там… Побiгли… швиденько…

– Та ось тут у хлопцiв одна справа – почав було Максим Валер'янович, але «Поцiлуйте мене, друзi'» дуже чемно перебив його:

– Вибачте, дорогий… потiм потiм, – вiн благальне притиснув руки до грудей i схилив голову. – Пiсля зйомки… Всi справи пiсля зйомки… Найневiдкладнiша справа зараз – зйомка… Швиденько на майданчик… На майданчик! I ви теж… Я вас запрошую, дорогi мої, – звернувся вiн до нас. – Тiльки, звичайно, щоб тихо, понiмаєте, щоб не той, понiмаєте…

Максим Валер'янович весело глянув на нас:

– А що? Ходiмте… Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цiкаво… Хочете?

Авжеж, ми одразу погодились… А Валька не стрималась i аж пiдскочила, плеснувши в долонi: «Ой, як здорово!» Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кiностудiю, та ще й на зйомки: а то хоч i живе вона в Києвi, а кiнозйомок зроду не бачила.

I знову пiшли ми довжелезними коридорами.

Я йшов i думав: «I що ото за синоптики, що не вмiють звичаишсiнького дощу вгадати! В нас у селi кожна баба вам за три днi наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скiльки хочеш. I по тому, як вiтер вихриться – чи на порiг, чи з порога. I як кури поводяться. I як сонце сiдає… I коли дерева балакають…