Слава ЗСУ!

Завели б собi на метеостанцiї курей – i клопоту б не мали! Не зривали б тодi кiнозйомок!»

Спустилися ми кудись униз i опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелi угорi майже не видно… Ми всi одразу якiсь маленькi-маленькi стали… Iдем, iдем, iдем – кiнця нема.

Назустрiч нам дрiботiв, цокаючи по цементнiй пiдлозi каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловiчок. Ще здалеку вiн замахав руками i загукав:

– Драстуй, Вiтю!

Наш «Поцiлуйте мене, друзi!» теж замахав руками i теж загукав:

– Привiт, Женю!

А коли той наблизився, пiдстаркуватий Вiтя обняв лисого пiдстаркуватого Женю i вони розцiлувалися. Потiм лисий Женя поцiлував Максима Валер'яновича. Я вже боявся, що вiн i нас почне цiлувати, але нi, вiн тiльки помахав нам рукою i сказав:

– Привiт, старики!

Ми всмiхнулися мимохiть – лiтнiй дядечко, який уже, певно, мав онукiв, був у нього Вiтя, а ми – старики… Ха!

Хоч оте звертання «старик» було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од київських мисливцiв.

Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi – жодної сивої волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках – як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята.

Коротше кажучи, вiн був дуже приємний.

Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер'яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас:

– Хто це? Чиї це?

Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер'яновича.

– Мої, – усмiхнувся Максим Валер'янович.

– Вони в тебе знiмаються? – знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою.

– То чого ж ти мовчиш! – вибухнув Женя. – Вони ж менi отак-о, – вiн черкнув себе долонею по шиї, – потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! – вiн притис руки до грудей. – Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра… о дванадцятiй годинi на зйомку… сюди в студiю… Я домовлюся з вашими батьками… Всього на один день… Яка ваша адреса? – вiн уже витяг з кишенi блокнота.

Все це було так раптово i так швидко сказано – як з кулемета, – що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.

– Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв… – говорив вiн, записуючи адресу. – О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привiт! До завтра…

I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас – мене i Яву – запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти… Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi – так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи – i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi… Я глянув на Яву – такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи.

– Ну от! Я вас вiтаю! – весело сказав Максим Валер'янович – Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися… Кiно – це, братця, велика штука…

– Найважливiше з мистецтв! – сказав Ява.

– …Що належить народовi! – сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!

– Яка я рада за вас! – тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопець. Горе тим дiвчатам!..

– Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата… От побачиш! – сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний…

У душi моїй пурхали метелики…

Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104… Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.