Слава ЗСУ!

Король зареготався, Ізольда почервоніла:

- Виженіть цього безумця, королю!

А божевільний знову чудним своїм голосом:

- Королево Ізольдо, пам\'ятаєте того великого дракона, що я вбив у вашому краю? Я сховав його язик у себе в одежі і, опалений його трутизною, упав край болота. Я славний був тоді рицар... і я мався вмерти, але прийшли ви і врятували мене.

- Мовчи! - відповіла Ізольда.- Ти безчестиш рицарів, ти не при своїм умі, одколи вродився. Хай будуть прокляті моряки, що привезли тебе сюди замість укинути в море! Засміявся юродивий і провадить далі:

- Королево Ізольдо, а пам\'ятаєте ту купіль, де ви хотіли вбити мене моїм мечем? казку про золоту волосинку, що вас заспокоїла? і як я, боронячи вас, бився з боягузом сенешалем?

- Мовчи, лихий оповідачу! Навіщо ти сюди прийшов зо своєю маячнею? Певна річ, ти вчора звечора був п\'яний, і п\'яному тобі все це наснилось.

- Правда ваша, я п\'яний, та ще й від такого напою, що це сп\'яніння ніколи не минеться. Королево Ізольдо, чи впам\'ятку вам той теплий день погожий серед широкого моря? Вам захотілося пити - згадуєте, королівська доню? Ми випили обоє з одного кубка. З того часу я завжди п\'яний - і недобрим сп\'янінням...

Сама лише Ізольда могла зрозуміти ці слова. Почувши їх, вона закрила голову своєю мантією, встала і хотіла вийти, [162] але король задержав її за горностаєву відлогу, щоб знову сіла поруч нього.

- Почекай трохи, мила Ізольдо, дай нам дослухати до кінця всі ці химери. Дурню, якого ремества ти знаєш?

- Я служив королям і графам.

- Справді? Ти вмієш полювати з собаками та з птахами?

- Певне діло; коли мені заманеться полювати в лісі, я вмію ловити з хортами журавлів, що літають попід хмарами, з гончаками - лебедів, білих та сірих гусей і диких голубів, а з лука я б\'ю норців та водяних бугаїв.

Всі од щирого серця засміялись, і король спитав:

- А по яку здобич ходиш ти на річку?

- Я добуваю там усе, що трапиться: з яструбами - лісових вовків та великих ведмедів, з кречетами - вепрів, з соколами - сарни та лані, з коршаками - лисів, а з кібчиками - зайців; і коли я вертаюсь до того, хто мене прийняв за гостя, я вмію добре гратися палицею, частувати стайничих головешками, строїти арфу, співати, приграючи собі, кохати королев і кидати в струмок добре застругані хмизинки та трісочки. Справді, чим я не хороший менестрель? Ви ж бачили сьогодні, як я вмію орудувати києм. І він почав розмахувати ним круг себе.

- Забирайтесь відсіля, сеньйори корнуельські,- гукав він,- чого вам ще тут треба? Чи не ситі ви досі, не зодягнені?

Король, посміявшись з божевільного, сказав подати собі коня та ловчих соколів і поїхав у поле, забираючи з собою баронів та стайничих. [163]

- Королю,- сказала йому Ізольда,- я втомилась, мені якось невесело. Дозволь мені піти до моєї світлиці відпочити. Несила моя слухати довше оті нісенітниції Замислена ввійшла вона в свою кімнату, сіла на ліжку - і тяжко зажурилась.

- Нещасна я! Навіщо я на світ народилась! Тяжко й сумно мені на серці. Бранжієно, сестро моя мила, моє життя таке гірке та суворе, що краще б смерть. Там он прийшов якийсь божевільний, на голові в нього вистрижений хрест... Не під добру годину прибув він сюди! Цей безумець, цей жонглер - чарівник чи знахар; він знає усе моє життя, він знає й про речі, нікому, крім нас із тобою і Трістана, невідомі. Він знає все, волоцюга, силою своїх чарів та чаклунства!