Слава ЗСУ!

— У воді — кров, чуваки! За мить примчать хакери! — Джабба знову звернувся до директора: — Мені потрібне ваше рішення і ваша санкція. Або ми розпочинаємо процедуру вимкнення електроенергії, або ми вже нічого не зможемо вдіяти. Як тільки ці двоє нападників побачать, що «бастіон» впав, вони кинуть бойовий поклик.

Фонтейн не відповів. Він стояв, глибоко занурений у думки. Схоже, повідомлення Сюзанни Флетчер про пароль, знайдений в Іспанії, дало йому надію. Він зиркнув на Сюзанну, яка стояла в тильній частині приміщення. Здавалося, вона занурилася у свій власний світ, провалившись у кріслі й обхопивши голову руками. Фонтейн не знав причин такого її стану, та якими б вони не були, часу на їх виявлення він не мав.

— Мені потрібне ваше рішення! — вимогливо скрикнув Джабба. — Негайно!

Фонтейн поглянув на нього і спокійно відповів:

— Гаразд, ось вам рішення: ми не вимикаємо струм. Ми — чекаємо.

У Джабби мало не відпала щелепа.

— Що?! Та це ж...

— Це ж гра. Азартна гра, — перервав його директор. — Гра, у якій ми маємо непогані шанси на перемогу. — Він узяв у Джабби його стільниковий телефон і натиснув на кілька кнопок. — Мідж, — сказав він. —- Це Леланд Фонтейн. Слухай мене уважно...

РОЗДІЛ 112

— Лишень подумайте, що ви робите, директоре! — просичав Джабба. — Іще трохи, і ми втратимо можливість вимкнутися. Та Фонтейн зробив вигляд, що не чує його.

Раптом двері в тильній частині приміщення розчинилися й до командного центру влетіла Мідж Мілкен. Захекана, вона підбігла до подіуму.

— Директоре! Комутатор щойно вийшов на зв’язок!

Фонтейн очікувально повернувся до екрана на стіні. За п’ятнадцять секунд екран затріскотів й ожив.

Спочатку зображення було розпливчасте та сніжисте, але згодом стало більш різким. То була цифрова трансляція — лише п’ять кадрів на секунду. На екрані з’явилися двоє чоловіків. Один — блідий зі стрижкою під «бобрик», а другий — блондин, типовий американець. Вони сиділи перед камерою, наче два репортери, що приготувалися вийти в ефір.

— Що це, у біса, таке? — роздратовано спитав Джабба.

— Не рипайтеся, — наказав йому директор.

Виявилося, що ці двоє сидять у чомусь схожому на міні-

автобус. Довкола них звисали електронні кабелі. Затріскотів і увімкнувся аудіозв’язок. Почувся фоновий шум.

— Вхідний аудіосигнал, — гукнув позаду них технік. — Залишається п’ять секунд до двостороннього аудіозв’язку.

— Хто це? — стривожено спитав Брінкергоф.

— Моє всевидюще око, — пояснив Фонтейн, вдивляючись у двох своїх працівників, яких він послав до Іспанії.

То був необхідний запобіжний захід. Фонтейн вірив у кожен аспект плану Стретмора: гідне жалю, але необхідне усунення Енсея Танкадо, таємне внесення змін у «Цифрову фортецю» — усе це мало солідне обґрунтування. Але одна річ усе ж таки нервувала Фонтейна: використання послуг Гулогота. Гулогот був вправний і досвідчений, та все ж таки — найманець. Чи можна було йому довіряти? Чи не збирався він забрати пароль собі? Фонтейн хотів підстрахуватися стосовно Гулогота — про всяк випадок, і тому вжив необхідних запобіжних заходів.

РОЗДІЛ 113

— Звісно, що ні! — скрикнув чоловік із короткою стрижкою в камеру. — Ми маємо наказ! Ми підзвітні директорові Лелан-ду Фонтейну і тільки йому!

На обличчі Фонтейна з’явився вираз легкого веселого здивування.

— А ви не знаєте, хто я?

— А хіба це має якесь значення? — емоційно випалив блондин.

— Я поясню, — перервав його директор. — Я вам поясню, яке це має значення.

Минуло кілька секунд — і двоє агентів, розчервонілі, як буряки, наперебій виправдовувалися перед директором Агентства національної безпеки.

— Д-директоре, — казав, затинаючись, блондин. — Я — агент Коліандер. А це агент Сміт.

— От і прекрасно, — підбадьорив їх Фонтейн. — А тепер стисло змалюйте ситуацію.

А в тильній частині кімнати сиділа Сюзанна Флетчер, борючись із задушливою самотністю, що підступала до неї зусібіч. Заплющивши очі та слухаючи, як дзвенить у неї у вухах, вона тихо плакала. Тіло її заніміло. Гармидер у пункті управління стих і перетворився на глухе бурмотіння.

А люди, що зібралися на подіумі, нетерпляче слухали звіт агента Сміта.

— Діючи згідно з вашими наказами, директоре, — почав він, — ми перебували тут, у Севільї, два дні, стежачи за паном Енсеєм Танкадо.

— Розкажіть мені про його ліквідацію, — нетерпляче сказав Фонтейн.

Сміт кивнув.