Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Цифрова Фортеця

У черзі стояло людей десять, і всі вони штовхалися й кричали. Іспанія не вирізнялася зразковим порядком та ефективною роботою громадських закладів, і Бекер зрозумів, що йому, можливо, доведеться всю ніч чекати на інформацію про літнього канадця. За столом сиділа секретарка й відчайдушно відбивалася від невдоволених пацієнтів, які напосідали на неї. Бекер трохи постояв на порозі, розмірковуючи, як йому вийти з цієї ситуації. І зметикував.

— Соп регато! Дайте дорогу! — вигукнув санітар, швидко пхаючи перед собою медичний возик для транспортування хворих.

Бекер крутнувся, даючи йому дорогу, і гукнув услід санітару: ■ — А де тут у вас телефон?

Не зупиняючись, чоловік показав на двійчасті двері й хутко зник за рогом. Бекер підійшов до дверей і поштовхом їх відчинив.

Перед ним була величезна кімната — колишній шкільний спортзал. Здавалося, його світло-зелена долівка пливла, поколихуючись, у світлі флуоресцентних ламп. На стіні виднілося баскетбольне кільце з обвислою сіткою, на долівці безладно стояли кільканадцять низеньких ліжок із пацієнтами. У закутку, просто

під вицвілим табло для позначення рахунку матчу, висів старий таксофон. «Сподіваюся, він працює», — подумав Бекер.

Перетинаючи зал, він понишпорив у кишені в пошуках монетки і знайшов кілька цинково-дюралевих монет на сімдесят п’ять песет. То була решта після таксі, якої мало вистачити на два місцеві дзвінки. Ввічливо всміхнувшись медсестрі, що йшла назустріч, він підійшов до таксофону, зняв слухавку й набрав номер довідкової служби. І через тридцять секунд отримав номер головного кабінету клініки.

Незалежно від країни, скрізь, здавалося, працювало універсальне правило стосовно кабінетів: ніхто не міг довго не звертати уваги на телефонне дзижчання. Ясна річ, сьогодні до клініки могли прийняти лише одного канадця зі зламаною п’ястю і струсом мозку; його картку буде неважко знайти. Бекер розумів, що в приймальні неохоче підуть на те, щоб дати якомусь там незнайомцеві ім’я пацієнта, час і адресу виписки, але він придумав план.

Телефон задзвонив. Бекер розраховував почути не більше п’яти гудків. Йому довелося чекати аж дев’ятнадцять.

— випалила захекана секретарка. — Громадська лікарня.

Бекер заговорив іспанською із сильним франко-американ-ським акцентом.

— Мене звуть Девід Бекер. Я з канадського посольства. Ви обслуговували сьогодні одного з наших громадян. Мені потрібні його дані, щоб посольство могло домовитися про оплату ваших послуг.

— Гаразд, — відповіла жінка. — Я надішлю потрібну вам інформацію до посольства в понеділок.

— Узагалі-то, — наполегливо мовив Бекер, — для мене важливо отримати її негайно.

— Це неможливо, — відрізала жінка. — Ми дуже зайняті.

Бекер спробував надати своєму голосу максимуму офіціальності.

— Справа невідкладна. Це був чоловік із травмою голови й переломом п’ясті. Йому надали допомогу десь у першій половині дня. Його медична картка має бути неподалік.

4 Цифрова фортеця

Бекер додав американського акценту до своєї іспанської — саме стільки, скільки було потрібно, щоб донести до секретарки важливість справи й відчуття невідкладності. Бо зазвичай люди, перейнявшись цим відчуттям, ішли на порушення правил.

Та замість перейнятися відчуттям невідкладності та піти на порушення правил, секретарка сказала все, що думає про бундючних мешканців Північної Америки, і кинула слухавку.

Бекер насупився й теж повісив слухавку. Прокол. Думка про те, що йому доведеться кілька годин чекати в черзі, його не надихала, а час ішов, і старий канадець міг запропаститися куди завгодно. Можливо, він вирішив повернутися до Канади. А може — продати перстень. Бекер не мав змоги годинами стирчати в черзі. Знову набравшись рішучості, він схопив слухавку й набрав той самий номер. Притиснувши мікрофон до вуха, він сперся об стіну. Почалися гудки. Перший, другий, третій... Бекер окинув поглядом залу.

І раптом хвиля адреналіну прокотилася його тілом.

Він крутнувся і щосили хряснув слухавкою, повісивши її на важелі. А потім обернувся й ошелешено витріщився в зал. Там, на ліжку, прямо перед ним, підіпхнутий купою старих подушок, лежав старий чоловік із чистою білою пов’язкою на п’ясті правої руки.

РОЗДІЛ 21


Голос американця, що телефонував Токугену Нуматаці по приватній лінії, звучав стривожено.

— Містере Нуматака, я маю лише хвилину для розмови.

— Чудово. Наскільки я розумію, ви вже розжилися обома паролями.

— Сталася невеличка затримка, — відказав американець.

Попередня
-= 34 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!