Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Цифрова Фортеця

— Він що — не запропонував підвезти вас до кращої клініки?

— На отому страхітливому мотику? Ні, вибачайте!

— А що конкретно сталося сьогодні вранці?

— Я вже все розповів лейтенанту.

— Я вже встиг поговорити з тим офіцером і...

— Сподіваюся, ви висловили йому догану! — перервав його Клушар.

Бекер кивнув.

— У найсуворіших виразах. Мій відділ цього так не залишить.

— Хотілося б сподіватися.

— Мсьє Клушар, — мовив Бекер, витягуючи ручку з кишені свого піджака. — Я хотів би подати міській владі офіційну скаргу. Ви допоможете мені? Людина з вашою репутацією могла б стати важливим свідком.

Клушар зрадів тому, що записуватимуть і цитуватимуть його вислови, підвівся на руках і сів у ліжку.

— Ну аякже... звичайно. З превеликим задоволенням.

Бекер витягнув невеличкий блокнот і поглянув на старого.

— Гаразд, почнімо з подій сьогоднішнього ранку. Розкажіть мені про отой інцидент.

Старий тяжко зітхнув.

— То була й справді сумна подія. Якийсь бідолашний азіат упав на землю просто поперед мене. Я спробував допомогти йому — але марно.

— Ви робили йому масаж серця?

Старий винувато зиркнув на Девіда.

— На жаль, я не знаю, як його робити. Я викликав «швидку».

Бекер пригадав червонуватий синець на грудях Танкадо.

— А медики робили йому серцевий масаж?

— Та ні ж бо! — розсміявся Клушар. — Який сенс хльостати батогом померлого коня — поки приїхала «швидка», той хлопець уже давно помер. Вони перевірили в нього пульс і повезли геть, а мене залишили з отим жахливим поліцейським.

«Дивно», — подумав Девід, дивуючись, звідки ж узявся отой синець. Він викинув це питання з голови й зосередився на конкретному завданні.

— А як щодо персня? — вкладаючи у свій голос максимум невимушеності.

Клушар не зміг приховати подиву.

— Лейтенант розповів вам про перстень?

— Так, розповів.

Старий здивувався ще більше.

— Невже? А я гадав, що він не повірив моїй розповіді. Він поводився зі мною надзвичайно брутально — мабуть, йому здалося, що я брешу. Але моя розповідь була абсолютно точною. Я взагалі пишаюся своєю точністю. Це в мене пунктик.

— А де тепер той перстень? — із притиском спитав Бекер.

Здавалося, Клушар його не почув, витріщившись у стелю

немигаючим скляним поглядом.

— Така дивна штука з усіма тими літерами — якоюсь мовою, котра мені ніколи раніше не траплялася.

— Може, то японська? — підказав Бекер.

— Ні, однозначно ні.

— Значить, ви мали змогу добре його роздивитися?

— Заради Бога, авжеж! Коли я став над ним навколішки, щоб допомогти, той чоловік почав тикати мені своїми пальцями в обличчя. Хотів віддати мені той перстень. Це було химерно... оті його страшні спотворені руки...

— І тоді ви взяли той перстень?

Клушар здивовано витріщився на Девіда.

— Що?! Це вам лейтенант так сказав? Що я забрав перстень? Бекер неспокійно завовтузився на стільці. Клушар вибухнув

гнівною тирадою:

— Я так і знав, що він мене не слухає! Отак виникають та поширюються чутки! Я сказав йому, що японець віддав перстень — але не мені! Хіба ж я міг щось узяти в людини на порозі смерті! Господи милосердний! Та я навіть подумати про це не зміг би!

Бекер відчув, що насувається біда.

— Значить, персня у вас немає?

— Звісно, немає! Заради всього святого!

У Девіда занило в грудях.

— Тоді в кого ж він?

Клушар обурено вирячився на Бекера.

— У німця! Перстень забрав якийсь німець!

Бекеру здалося, що підлога під ним пішли обертом.

— Німець? Який німець?

— Та отой німець у парку! Я розповів про нього лейтенанту! Я відмовився від персня, але ота фашистська свиня його взяла!

Бекер відклав ручку й блокнот. Шарада скінчилася. Прийшла біда.

— Отже, перстень у німця?

— Аякже.

— А куди він пішов?

— Гадки не маю. Я побіг телефонувати в поліцію. А коли повернувся, його вже й слід прохолов.

— А ви знаєте, хто він?

— Якийсь турист.

— Ви впевнені?

— Усе моє життя — це туристи, — відрізав Клушар. — Я їх за кілометр бачу. Він прогулювався в парку зі своєю подругою.

• Із кожною секундою розмови Бекер заплутувався все більше й більше.

— Подруга? Із тим німцем хтось був?

Клушар кивнув.

— Жінка-супутниця. Розкішна руда красуня. Господи, яка ж вона гарна!

— Жінка-супутниця? — ошелешено спитав Бекер. — Тобто... повія?

Попередня
-= 37 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!