Слава ЗСУ!

Пацієнти на сусідніх ліжках підводилися й сідали, щоб роздивитися, що відбувається. Бекер нервово озирнувся, побоюючись, що ось-ось до залу зайде медсестра. Не вистачало, щоб його звідси вигнали.

А Клушар шаленів.

— А отой поліцейський, точніше, жалюгідна пародія на поліцейського! Він змусив мене сісти на його мотоцикл! Погляньте на мене! — Він спробував поворушити ушкодженою рукою. — І як тепер мені писати нотатки, га?

— Пане, я...

— Ще ніколи за сорок три роки подорожування не відчував я такого дискомфорту! Лишень погляньте на цю палату! Знаєте, моя шпальта в газеті...

— Пане, заспокойтеся! — Бекер підняв угору обидві руки, похапливо сигналізуючи готовність до перемир’я. — Мене не цікавить ваша газетна шпальта; я — з канадського консульства. Я прийшов сюди пересвідчитися, що з вами все гаразд!

Раптом у залі запала тиша. Старий замовк і підозріло обдивився незваного гостя.

Бекер говорив далі майже пошепки:

— Я прийшов поцікавитися, чи зможу чимось допомогти.

«Наприклад, дати вам заспокійливого», — подумки додав він.

Після довгої паузи канадець, нарешті, заговорив:

— Кажете, ви з консульства? — Тон старого відразу ж дещо пом’якшився.

Бекер кивнув.

— Отже, ви прийшли сюди не з приводу мого допису?

— Ні, пане.

Немов величезний камінь упав із душі П’єра Клушара. Він повільно відкинувся на курган із подушок. Вигляд у нього був нещасний.

— Мені здалося, що ви — з міськради... намагатиметеся змусити мене до... — Він зморено замовк і поглянув на Деві-да. — Якщо це не через мій газетний матеріал, то чому ви сюди прийшли?

«Гарне питання», — подумав Бекер, і в його уяві постали «Туманні гори».

— Просто так — неофіційний вияв дипломатичної ввічливості.

— Дипломатичної ввічливості? — здивувався старий.

— Так, пане. Я певен, що така відома людина, як ви, безперечно, знає, що канадський уряд докладає зусиль для захисту своїх громадян від принизливих обставин, пов’язаних із проживанням у декотрих... е-е-е... менш цивілізованих країнах.

Тонкі губи Клушара розтягнулися в усмішці.

— Звісно... я дуже радий...

— Ви ж канадський громадянин, так?

— Так, звісно. Це було так необачно з мого боку. До людей мого статусу часто ставляться... як би це сказати... ну, ви розумієте.

— Так, містере Клушар, дуже добре розумію. На жаль, це ціна, яку доводиться платити за відомість.

— Та отож. — Клушар трагічно зітхнув. Він почувався мимовільним мучеником, якому доводиться терпіти витівки не-освіченого натовпу. — Хіба ж можна уявити собі таке жахливе місце? — Він обвів поглядом химерний непоказний зал. — Це знущання з особистості. А вони наче навмисне вирішили протримати мене тут до ранку.

Бекер озирнувся.

— Та отож. Це просто жахливо. Вибачте, що я не відразу до вас дістався.

Клушар сконфужено всміхнувся.

— Я навіть не знав, що ви приїдете.

Бекер швидко змінив тему розмови.

— У вас на лобі велика ґуля. Вона болить?

— Та ні, не дуже. Сьогодні вранці я впав із мотоцикла — поплатився за власну ж доброту. Болить не стільки ґуля, скільки зламана п’ясть. Телепень поліцейський! Ні, ну хіба можна бути таким бовдуром! Саджати людину мого віку на мотоцикл! Хіба ж так роблять!

— Може, вам чимось допомогти? Щось принести?

Клушар на мить задумався, насолоджуючись таким виявом

уваги.

— Ну, взагалі-то... — Старий витягнув шию й покрутив головою на всі боки. — Можете принести мені ще одну подушку, якщо ваша ласка.

— Звісно. — Схопивши подушку з порожнього ліжка поряд, Бекер підмостив її старому.

Клушар задоволено зітхнув:

— Так набагато краще, дякую.

— Pas du tout, — відповів Бекер. — Нема за що.

— А! — зрадів старий і приязно всміхнувся. — То ви розмовляєте мовою цивілізованого світу.

— Цією фразою я майже вичерпав усе своє знання французької, — винувато зазначив Бекер.

— Нема питань, — заспокоїв його Клушар. І з гордістю додав: — Мої дописи з’являються в періодичних виданнях Сполучених Штатів, а моя англійська — бездоганна.

— Я вже мав змогу переконатися, — усміхнувся Бекер і присів на краєчок ліжка. — А тепер, пане Клушар, розкажіть мені, будь ласка, як така людина, як ви, опинилася в такому місці? У Севільї є набагато кращі шпиталі.

Обличчя старого спотворила лють.

— Отой поліцейський... скинув мене зі свого мотоцикла й кинув на вулиці — скривавленого, наче заколотого кабана. Мені довелося самому сюди йти.