Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Цифрова Фортеця

Мідж надовго замовкла, а потім спитала:

— Маєш які-небудь інші думки?

— Угу. Твої дані — палені.

— Ти вже це казав.

— Та отож.

Вона насупилася.

— А твоя інтуїція нічого тобі не підказує? Нічого взагалі?

Джабба саркастично розсміявся.

— Слухай сюди, Мідж! «Стрибунець» обісрався. Тобто то Стретмор його завалив. Але життя триває — час рухатися далі. — На тому боці лінії запала довга тиша, і Джабба збагнув, що зайшов надто далеко. — Вибач, Мідж, знаю, що тобі перепало на горіхи за всю цю історію. Стретмор облажався. Я знаю, що ти про нього думаєш.

— Це не має жодного стосунку до «Стрибунця», — твердо відказала Мідж.

«Так я тобі й повірив», — подумав Джабба.

— Знаєш, Мідж, мені до Стретмора байдуже — хоч так, хоч сяк. Тобто цей тип — шифрувальник. А шифрувальники зазвичай — це егоїстичні, зациклені на собі дятли. їм подавай інформацію ще вчора. Як їх послухати, то буквально від кожного файла залежить доля цілого світу.

— Тож який твій висновок?

Джабба зітхнув:

— Мій висновок такий: Стретмор — психопат, як і решта шифрувальників. Але я точно знаю, що він любить «Транскод» більше, аніж свою довбану дружину. І якби виникла якась проблема, то він би вже давно звернувся до мене.

Мідж знову надовго замовкла. Нарешті вона невдоволено зітхнула.

— Значить, мої дані хибні?

Джабба засміявся.

— Це луна пішла чи ти сама це кажеш?

Вона розсміялася.

— Знаєш що, Мідж. Зроби мені замовлення на роботу. Я прийду в понеділок і ретельно перевірю твій комп’ютер. А тим часом — котися звідси під три чорти. Сьогодні — субота. Піди з ким-небудь порозважайся в ліжку, їй-богу.

Вона зітхнула:

— Та хотілося б, Джаббо, дуже хотілося б, повір мені.

РОЗДІЛ 52


Клуб «ЕтЬгщ'о» — що англійською означало «Чаклун» — стояв у передмісті наприкінці автобусного маршруту номер двадцять сім. Більше схожий на фортецю, аніж на танцювальний клуб, він з усіх боків був оточений високими гіпсовими стінами з вмонтованими в них друзками розбитих пивних пляшок. То була примітивна система захисту, яка заважала крадькома проникнути на. територію клубу — хіба що залишивши при цьому на скляних гостряках чималий шмат власної плоті.

В автобусі Бекер змирився з думкою про те, що його місія зазнала фіаско. Настав час зателефонувати Стретмору й повідомити йому погану новину — подальші пошуки вже не мали сенсу. Він зробив усе, що міг, і навіть більше; тепер настав час повертатися додому.

Але тепер, споглядаючи натовп завсідників, що проштовхувалися до входу в клуб, Бекер уже не був таким впевненим, що його совість дозволить йому припинити пошуки. Він стояв, витріщившись на найбільшу юрму панків, яку коли-небудь бачив у своєму житті — повсюдно виднілися червоно-біло-блакитні зачіски.

Бекер зітхнув, зважаючи на можливі варіанти дій. Уважно вдивляючись у натовп, він стенув плечима. «А де ще може бути дівчина в цей суботній вечір, як не тут?» Клянучи свовд лиху долю, Девід вибрався з автобуса.

Вхід до клубу «Чаклун» був крізь вузький кам’яний коридор — за мить Бекер відчув, як його засмоктує потік радісних завсідників клубу..

— Геть із моєї дороги, ти, гоміку! — люто кинула йому істота, більше схожа на подушку для голок, аніж на людину. Проштовхуючись повз нього, вона боляче штрикнула Девіда ліктем у бік.

— О, яка мила краватка! — проспівав хтось і сильно смикнув Бекера за краватку.

— Хочеш, трахнемося? — витріщилася на нього дівчина-підліток, схожа на істоту з фільму жахів «Світанок мерців».

Темрява коридору вихлюпнулася до величезної бетонної кімнати, де смерділо алкоголем та тілесними «ароматами». Картина була абсолютно сюрреалістична — глибокий гірський грот, де в унісон колихалися сотні людських тіл. Вони то злітали, то опускалися, міцно притиснувши руки до боків; а їхні голови підстрибували й мотлялися, наче позбавлені життя бульбашки на жорстких патиках спинних хребтів. Обдовбані наркотиками та алкоголем відчайдухи пірнали зі сцени в море людських тулубів і кінцівок. їхні тіла кидали туди-сюди, немов м’ячі на пляжі. А стробоскопи, що пульсували угорі, надавали картині вигляду кадрів зі старого німого кіно. Біля тильної стіни гучномовці завбільшки з міні-автобуси гепали так, що навіть найвідданіші шанувальники музики не наважувалися наблизитися на тридцять футів до оглушливих динаміків низьких частот.

Бекер заткнув пальцями вуха і став вдивлятися в натовп. Та куди б він не глянув — скрізь маячили червоно-біло-блакитні зачіски. Тіла так щільно притискалися одне до одного, що неможливо було роздивитися одягу на них. І жодного натяку на британський прапор. Девіду здалося, що як тільки він увійде до натовпу, його там просто затопчуть.

Попередня
-= 73 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!