Слава ЗСУ!

— Іди геть, гоміку!

Бекер забрав руку.

Хлопець глузливо всміхнувся.

— Я допоможу тобі, але за бабки.

Бекер підіграв йому.

— Скільки?

— Сто баксів.

Бекер нахмурився.

— Я маю лише песети.

— Та яка різниця! Нехай буде сто песет.

Обізнаність у курсах обміну — точно не коник Двомасного: сто песет дорівнювали приблизно вісімдесяти семи центам.

— Згода, — сказав Бекер, стукнувши своєю пляшкою об стіл.

Хлопець уперше всміхнувся.

— Згода.

— Гаразд, — мовив Бекер стишеним голосом. — Мені здається, дівчина, яку я шукаю, може тут зависати. Вона має червоно-біло-блакитну зачіску.

Двомасний зневажливо пирхнув.

— Сьогодні — річниця смерті Табу Іуди. І кожен має...

— Вона також вбрана у футболку з британським прапором, а у вусі — кулон у вигляді людського черепа.

На обличчі Двомасного з’явилася задумлива гримаса — він явно щось пригадав. Бекер побачив це й відчув приплив надії. Та через мить обличчя малого набуло суворого непроникного виразу. Гепнувши пляшкою об стіл, він вхопив Бекера за рукав і вигукнув:

— Ця дівчина ходить з Едуардо, дурню! Я б на твоєму місці остерігався! Хоч пальцем до неї доторкнешся — і він тебе вб’є!

РОЗДІЛ 56

Роздратована Мідж Мілкен вскочила до залу засідань, що напроти її кабінету. Посеред залу стояв величезний стіл із червоного дерева, прикрашений печаткою АНБ із черешні та горіху, стіни прикрашали три акварелі Маріона Пайка, а в кутках примостилися папороть у горщику, мармуровий бар для спиртних напоїв і водоохолоджувач фірми «Спарклет». Мідж налила собі склянку води, сподіваючись, що це хоч трохи заспокоїть її.

Зробивши ковток, вона поглянула у вікно. Крізь жалюзі лилося місячне сяйво й виблискувало на нерівностях стола. їй завжди здавалося, що це приміщення краще годилося для директорського офісу, ніж теперішній кабінет Фонтейна у фронтальній частині будівлі. Вікна зали засідань виходили не на автостоянку АНБ, а на вражаючий комплекс допоміжних споруд агентства — включно з куполом шифрувального відділу, цим островом передових технологій, що наче плив зарослою лісом ділянкою окремо від головних споруд. Будівлю шифру-пального відділу навмисне зводили під природним захистом кленів, тому з більшості вікон АНБ її не було видно: зате з директорського офісу він проглядався чудово. Мідж вважала зал засідань ідеальним місцем, звідки Цар мав би змогу оглядати свої володіння. Вона вже якось запропонувала Фонтейну перемістити свій офіс сюди, до тильної частини будівлі, але директор просто відповів: «Тільки не позаду». Фонтейн був не з тих людей, що відстають і плентаються позаду.

Мідж підняла жалюзі й поглянула на пагорби. Сумно зітхнувши, вона поволі повела очима туди, де розташовувався купол шифрувального відділу. Це завжди діяло на неї заспокійливо: той купол був наче блискучий маяк, що сяяв незалежно від години доби. Але цієї ночі, визирнувши у вікно, Мідж не відчула спокою. Вона швидко усвідомила, що дивиться не на купол, а в порожнечу, і притиснулася лицем до скла. Її охопила дика несамовита паніка. Унизу не було нічого, лише темрява. Шифровідділ зник!

РОЗДІЛ 57

Туалет шифрувального відділу не мав вікон, і тому темрява, що огорнула Сюзанну, була непроглядною. Якусь мить вона стояла, як укопана, намагаючись зорієнтуватися в просторі, а потім гостро відчула, як паніка охоплює все її тіло. Страшний зойк, що почувся з вентиляційної шахти, здавалося, і досі висів у повітрі. Попри зусилля Сюзанни побороти тваринний страх, його моторошне відчуття захопило й поглинуло її до останньої клітинки.

Мимоволі заметушившись, вона кинулася несамовито обмацувати двері кабінок та раковини. Збита з пантелику й дезорієнтована, Сюзанна крутилася в темряві з розпростертими руками, намагаючись уявити собі контури приміщення. Наштовхнувшись на сміттєвий бак, вона опинилася біля кахляної стіни. Вона вела рукою по стіні, поки так-сяк дісталася до дверей і судомно намацала ручку, а потім відчинила ривком двері і, спотикаючись, вийшла до зали шифрувального відділу.

Там вона вклякнула знову.

Приміщення шифровідділу змінилося. «Транскод» бовванів сірим силуетом у слабкому мерехтливому світлі, що пробивалося крізь купол. Усі верхні світильники згасли. Не світилися навіть кнопки електронного замку на дверях.

Коли очі призвичаїлися до темряви, Сюзанна побачила, що світло лине з відсунутого люка — слабка червона заграва службового освітлення — і рушила туди.