Слава ЗСУ!

Гейл повернувся додому, про повстання ми з ним так і не погомоніли. Але я не могла позбутися думки: все, що він побачить навколо, лише зміцнить його рішучість. Важка праця в копальнях, катування людей на площі, змарнілі від голоду обличчях його рідних... Рорі змушений був підписатися на тесери — зробити те, про що Гейл раніше навіть слухати не хотів, — але навіть цього було недостатньо через дефіцит харчів і безупинне підвищення цін.

Єдиним промінчиком було те, що я переконала Геймітча взяти Гейзел за домоправительку, в результаті чого Гейзел заробила додаткову копійчину, а рівень життя Геймітча значно виріс. Було дивно заходити в його будинок, коли там чисто та провітрено, а на столі парує їжа. Сам Геймітч майже не помічав цього, бо вів запеклий бій. Ми з Пітою намагались видавати йому припасену горілку невеликими порціями, але наші запаси вже майже вичерпалися, а востаннє я бачила Ріпу на колоді для шмагання.

Коли я ходила по вулицях, то відчувала себе парією. В громадських місцях мене тепер усі уникали. Але вдома нам товариства не бракувало. На нашій кухні не зменшувався потік хворих і травмованих, яких несли і несли до моєї матері, а вона вже давно не брала платні за лікування. Її запаси ліків танули на очах — скоро їй доведеться лікувати хворих самим лише снігом.

Потикатися в ліс, звісно ж, було заборонено. Категорично. Це не обговорювалось. Навіть Гейл більше цього не оскаржував. Але одного разу вранці я таки пішла. У лісі немає будинку, повного хворих і помираючих, немає закривавлених спин, дітей зі змарнілими личками, маршируючих чобіт, немає всюдисущих злиднів, що вигнали мене за огорожу. Вчора ввечері прийшов ящик із весільними сукнями, а в ньому — записка від Еффі, що президент Снігоу особисто їх схвалив.

Весілля. Невже президент справді планує його влаштувати? Чого він, із його хворобливою уявою, цим сподівається досягти? Це має порадувати мешканців Капітолія? Весілля обіцяли — весілля відгуляли. І тоді президент уб’є нас? Як урок для округів? Я не знала. Не могла зрозуміти сенсу цього весілля. Я крутилася в ліжку, доки мені це не набридло. Я просто мусила забратися геть. Бодай на кілька годин.

Я довго копирсалася в шафі, шукаючи зимовий одяг, який не пропускає холоду, — Цинна пошив його для мене навмисно для Туру переможців. Водонепроникні черевики, зимовий комбінезон, який огортав мене з голови до ніг, дуже теплі рукавички. Я люблю своє старе мисливське вбрання, але для походу, який я сьогодні запланувала, більше згодиться цей сучасний одяг. Я спустилась навшпиньках униз, навантажила свою мисливську торбу їжею і втекла з дому. Прокравшись завулками і задвірками, я опинилась біля дірки в паркані неподалік будинку Руби — вона в нас за різника. Оскільки цією дорогою користувалося чимало шахтарів, щоб дістатися копалень, сніг був добре втоптаний сотнями ніг. Мої сліди ніхто не повинен помітити. Стільки заходів із покращення охорони округу — а власне паркану Тред приділив небагато уваги, мабуть, розраховуючи на те, що негода та дикі звірі — достатні аргументи для мешканців триматися від паркана подалі. Незважаючи на це, перетнувши огорожу, я замітала сліди, доки дерева не почали робити це за мене.

Сонце ще тільки сходило, а я вже дістала лук і стріли та почала тропити стежку крізь ліс, занесений снігом. Я чомусь була сповнена рішучості дістатись озера. Можливо, щоб попрощатися з цим місцем, де ми з батьком провели чимало щасливих годин, — я-бо знала, що скоріш за все, я більше ніколи сюди не повернусь. А можливо, тому, що тільки тут я знову могла вдихнути на повні груди. Я навіть не переймалась тим, що мене можуть упіймати, — аби тільки ще раз побачити озеро.

Подорож забрала вдвічі більше часу, ніж зазвичай. Вбрання Цинни добре тримало тепло, і коли я дісталась на місце, під комбінезоном аж упріла, хоча обличчя заніміло від холоду. Відблиски зимового сонця на снігу грали з моїм зором дивні жарти, та я була настільки виснаженою і заглибленою у власні тривожні думки, що не помітила нічого підозрілого. Ні цівки диму з труби, ні свіжих відбитків на снігу, ні запаху паруючої глиці. Я була вже буквально за кілька кроків од входу в бетонну хатину — і стала як укопана. І то не через дим, чи відбитки, чи запах. А через клацання зброї за спиною — його б я ні з чим не переплутала.

Друга натура. Інстинкт. Я розвернулась, на ходу висмикуючи стрілу, хоч усвідомлювала, що перевага не на моєму боці. Я встигла побачити білу уніформу миротворця, гостре підборіддя, світло-кару зіницю, в якій моя стріла знайде останній притулок... Та зненацька рушниця впала на землю, і беззбройна жінка простягла мені щось на долоні, обтягнутій рукавичкою.