Слава ЗСУ!

- До мене вернувся мій хлопець, і зараз нам потрібно пожити удвох.

- От і все! – радісно крикнула Дора. – Бачиш? У кожного своє життя. Своє власне життя. І я не зобов’язана підбирати з вулиць кожного, у кого не склалася доля.

Іванна опустила очі.

- Нічого, все добре, - тихо промовила їй Луїза. – Сьогодні я заберу свої речі з твоєї квартири.

Луїза встала і пішла до дверей. Всі жалісно проводжали її поглядами. Всі, окрім Ельзари, яка сиділа біля дошки і дивилася у вікно. Все, що тільки-но сталося, пройшло повз її увагу. Вона натхненно думала, що їй намалювати.

Луїза вийшла на вулицю. Відчувши свіже повітря після тої задухи, яка була у гримерній, дівчині здалося, що вона втратить свідомість. Вона подивилася навколо. Саме тут все і починалось. Та машина, що під’їхала, ті чоловіки. Потім ліс. А потім... Чомусь потемніло в очах і стало так холодно. Луїза сіла на траву і опустила голову на коліна.

По дорозі ішов Адріан. Він побачив свою принцесу, але не наважився підійти до неї. Він думав, вона плаче, а як він тепер її втішатиме, що говоритиме? Та й навіщо. Раніше Луїза була для нього символом чистоти, ангелом, ідеалом. А тепер... Хіба може лиса, хвора, зґвалтована дівчина щось символізувати? Звісно, ні. Вона ж тепер не така чиста. Він мріяв бути в неї першим, а не сьомим.

Ні, звичайно, він більше не любив її. А хто взагалі захоче тепер любити таку? Тепер Адріан любив іншу - неповторну, ідеальну, розумну. Усі поважали її думки, усі плакали, коли вона грала, усі мовчали, коли вона говорила... Ось справжня жінка! Жінка, яка достойна пристрасного кохання Адріана, а не якась хвороблива повія.

Серце Адріана тепер навіки належатиме Ельзарі...

- Як гарно! – голосно промовила Дора, побачивши Ельзарине полотно. – Я не знала, що ти так гарно малюєш!

- Це очі, - тихо пояснила Ельзара.

- Взагалі-то, я бачу, - засміялась Дора. – А де все інше?