Слава ЗСУ!

- Що інше? – не зрозуміла актриса.

- Ну... Ніс, губи. Обличчя.

- А навіщо тобі обличчя, коли є очі?

- Але одних очей мало. Повинно бути, як мінімум, обличчя, - намагалась пояснити Дора. – По одних очах не можна сказати, яка це людина...

- По одних очах можна сказати все, - перебила її Ельзара. – Це очі однієї дівчини, яку я сьогодні побачила. Це сумні очі.

- А чому вони сумні? – запитав Арсен.

- Бо вони нікому не потрібні...

Звичайно, кожний здогадався, що річ ішла про очі Луїзи. Саме вони так пристрасно вразили серце актриси.

- І що ж ти робитимеш з цими, нікому не потрібними очима? – сміючись, запитала Дора.

Ельзара здивовано подивилась на режисера.

- Як що? Я подарую їх Едуардові, і він напише роман... про очі... І всі нарешті зрозуміють, що таке самотність.

- Ельзаро, тебе кличе Ян Антінович. Зайди до нього в кабінет.

Ельзара вийшла, але після її слів ніхто не наважився нічого сказати. Вона була така дивна, малювала якісь очі. Невже так важко було домалювати все інше? Мабуть, окрім неї ніхто не помітить, що ті очі сумні і нікому не потрібні.

В гримерну зайшов Едуард. Він пройшов вздовж кімнати, вирішуючи про себе якісь питання.

- Неймовірно, - раптом крикнув він. – Чиї, скажіть мені, чиї це очі? Такий знайомий погляд. Я вже десь бачив ці очі.

Дора посміхнулась. Цей Едуард був точно такий дивакуватий, як і його принцеса.

- Це очі твоєї улюбленої синьоокої Луїзи. А намалювала їх Ельзара.

- Неймовірно. Але чому, чому ці очі такі сумні?

Сценарист відійшов від картини на кілька кроків назад.

- Ці очі такі самотні. Мабуть, вони нікому не потрібні, і тому сумні...

Уся гримерна стежила за кожним словом сценариста. Він майже повністю повторив все, що до цього говорила Ельзара.