Слава ЗСУ!

- Я знаю, - не відводячи очей від полотна, промовив Едуард. – Я напишу роман про очі... І всі нарешті зрозуміють, що таке самотність.

- Добрий вечір, пане мер.

- Підполковнику Шлангер, заходьте! Завжди радий вас бачити. Як там ваше розслідування?

- Нормально, - невпевнено відповів Шланг. – Я, взагалі-то, до вашої доньки.

- А Ауріка вже спить.

- Спить? – здивувався Шланг. – Вона так рано лягає?

- Ні, - відповів батько Ауріки. – Вона дуже пізно лягає, а сьогодні чомусь лягла рано. Може, втомилася... А що їй передати?

- Я приніс їй роман.

- Що за роман? – беручи у Шланга книгу, запитав мер.

- В цій книзі описані вбивства, подібні тим, що ми розслідуємо. Навіть, не подібні, а майже ідентичні.

- Як цікаво, - посміхнувся мер, сідаючи у крісло. – Тепер зрозуміло, чому моя донька так вчепилася в цю справу.

- Так, вона нам дуже допомогла, - промовив Шланг. - З неї був би гарний детектив.

- Детектив? З жінки? – засміявся мер. – Ви шуткуєте? Детектив – це істинно чоловіча справа. Ауріка ще дитя. Побавиться, побавиться, і вгамується.

Шланг опустив очі.

- А про що ця книга? – хвилину помовчавши, запитав мер.

- Що? – не зрозумів Шланг. – А-а, про драконів...

Ауріка лежала на піску. Поряд із нею лежав відкритий зошит. Звичайно, це був її детектив. Було вже

пізно і з моря віяло прохолодним повітрям. Але під шум хвиль думати було легше. За день море

назбирало стільки думок, стільки почуттів, стільки вражень, що ввечері просто викидало їх на берег.

- Манєк, - ледь ворухнувши губами, промовила Ауріка.

Вона подивилася у свій зошит.

- Ну звичайно, це Манєк.

Дівчина засміялась.

- Саме цей чоловік заслуговує стати героєм. Саме він буде вбивцею. Вся книга буде пронизана його справедливістю, його правильністю. Ніхто, навіть, подумати не зможе, що він убивця. А у кінці цей сплеск його жорстокості, ненависті, помсти...