Слава ЗСУ!

- Ні, вибачте, я дуже поспішаю, мені б лише Ельзару знайти...

- А куди ти поспішаєш? Принцесу все одно не доженеш. Вона вже...

Директор подивився на годинник.

- ...вже 2 години в літаку. Тому сідай, поговоримо.

- Як в літаку, вони ж увечері мали летіти?

- А полетіли вранці, - ледь зв’язуючи слова, промовив Ян Антінович.

Адріан був у розпачі. І що тепер? Що тепер робити? Він не встиг зробити найважливіший крок у своєму житті. А іншого такого шансу не буде.

Кому потрібні будуть його зізнання після того, як Арсен скаже все те саме тільки у більш романтичному оточенні.

Директор поглянув на сумне обличчя Адріана і нарешті перестав посміхатись.

- А що сталося?

- Нічого, - ледь стримуючи сльози, промовив принц, - просто я мав сказати їй щось дуже важливе.

- Потім скажеш, - голосно сказав директор, радіючи, що так легко вирішив усі проблеми.

- Вже буде надто пізно...

- А зґвалтування він не вважає важливим? – голосно кричала Жанна.

- Він сказав, що це не стосується даної справи, і що відділ убивств цим займатися не повинен, - сумно відповів Шланг.

- А хто цим має займатися? Хто? Ті йолопи, які роз’їжджають на службовій машині по барам?

У відчинені двері зайшла Ауріка.

- Вас чути, навіть, на першому поверсі, - тихо промовила вона.

- І нехай чують, - ще голосніше крикнула Жанна. – Вони думають, що ми будемо мовчати!!!

- Що сталося? – запитала Ауріка.

- Жанно, тихіше, - звернувся до неї полковник. – Нас відсторонили від справи.

Ауріка опустила очі.

- Я знаю, - раптом крикнула Жанна. – Шланг, закрий двері. Ми все одно розслідуватимемо цю справу. І доведемо тим йолопам, що ми праві.

- Жанно, це небезпечно!

- Манєк, а що ти пропонуєш, викинути це все на смітник. Ми провернули таку величезну роботу, яку той Кім не зробить за цілий рік...