Слава ЗСУ!

Еліза посміхнулась.

- Я теж тепер безробітна! Ти почекаєш, я візьму свої речі?

- Яке алібі, що ви від мене хочете? Я нікого не вбивав! – кричав Арсен.

- Вам доведеться залишитись тут на ніч, - ввічливо промовила Жанна.

- Чому, чому я повинен залишатись? Тільки через те, що я живу один, і ніхто не може підтвердити, що я спав?

Двоє чоловіків схопили Арсена і повели вздовж напівтемного коридору.

- Сюди, будь ласка! – промовив один із чоловіків.

- Неймовірно! – не вірячи своїм очам, промовив Арсен. – Я у в’язниці.

- Можливо, це не надовго! – втішив його охоронець. – Так часто буває...

- І що мені тут робити? Тут хоч є телевізор, чи хоч якісь книжки?

Охоронець посміхнувся.

- О восьмій принесуть вечерю.

- Вечерю... Дякую, щось мені не хочеться їсти. Мені і без вашої їжі сьогодні весело! Ще притравлять.

Охоронець знову посміхнувся.

- Ні телевізора, ні книжок... Хоч газети якісь є? – ніяк не міг заспокоїтись Арсен.

- Є програма, - відповів охоронець.

- Програма? На цілу ніч? Чудово! Давай її сюди, а завтра вранці я розкажу тобі її напам’ять.

- Доброго ранку, Адріане, - привіталась Дора. – Як справи?

- Слухай, Доро, хто така Маргарита Голей?

- Не знаю, а що?

- На її адресу прийшов лист.

- Від кого?

- Я так зрозумів, що від її батьків.

- Голей... Голей. Знайоме прізвище! Так це ж наш спонсор.

- Точно! – погодився Адріан.

- А ти відкрив лист?

- Ні...

- Ну то віддаси його Рустамові, коли він прийде. Я зайду до Антіновича.

В гримерну зайшли Іванна і Ельзара.

- Привіт, сонечко! – радісно промовив Адріан, побачивши свою принцесу.