Слава ЗСУ!

- Так, так! Я! – одразу прокинувся полковник. – Що там?

- Вулиця Новоміська 9, виїжджайте!

Було біля третьої ночі. Адріан сидів на підвіконні і дивився у вікно. За вікном було темно, і лише десь там далеко виднілось тьмяне світло, яке сповіщало про світанок. Адріан думав про все, що сталося в цьому театрі за останні півроку. Невже все це дійсно закінчиться? Так просто закінчиться. Спочатку всі говоритимуть про щирі почуття, наміри, про те, що треба частіше зустрічатися, запрошуватимуть один одного на Дні народження, а потім просто забудуть і колись через років двадцять, пройдуть по вулиці назустріч один одному і, навіть, не пізнають. Не згадають, як разом плакали над «Вічним коханням», як разом сперечалися через блискучий сценарій, як довірялися один одному в «Кріслі довіри».

Двері відчинилися, і в гримерну зайшла Ельзара. В цю ніч вона теж не могла заснути, можливо, їй не давало спокою те саме.

- Дора не приходила? – тихо запитала Ельзара Адріана.

- Ні, - сумно відповів він. – Може, вже й не прийде… Може, воно дійсно має все так закінчитись…

Ельзара підійшла до Адріана і обійняла його. Вона відчувала, як йому важко.

- Я все розумію, - промовив Адріан вже трохи голосніше, - розумію Дору, розумію її почуття, але ніяк не можу змиритися з тим, що все закінчиться. Може, вона передумає?

- Ні, - посміхнулась Ельзара. – Повір мені, вона ніколи вже не передумає. Вона розчарована. Вона вважає нас зрадниками. І ніякі наші дії не переконають її у протилежному.

- Але чому?

- Бо вона була на війні, і вона, мабуть, єдина серед нас, хто дійсно знає, що таке зрада.

Адріан більше нічого не питав. Він обійняв Ельзару і мовчки подивився їй у вічі.

- Я кохаю тебе, - нарешті тихо промовив він.

- Що? - відволікшись від своїх думок, перепитала Ельзара.