Слава ЗСУ!

- Ауріко Чекаян, на вихід. До вас прийшов батько!

Ауріка у гальмівній сорочці із зв’язаними руками у супроводі двох лікарів вийшла зі своєї палати. В її палаті, окрім неї жило дев’ятнадцять чоловік. Одні без зупинку щось розповідали, другі танцювали, деякі, навіть, на ходу придумували вірші і одразу декламували їх оточуючим. Ауріка знала, що якщо залишиться в цій божевільні іще хоча б на день, то їй точно можна буде забути про нормальний глузд.

В коридорі батько розмовляв з головним лікарем.

- Тату! – побачивши батька, крикнула Ауріка.

На її очах виступили сльози. Батько з жахом подивився на доньку. Розпатлані коси, темні круги під очима, ще й ця гальмівна сорочка.

- Тату, вони посадили мене в божевільню! Ти ж казав, що мене просто лікуватимуть! Скажи їм, що вони переплутали, поясни, що я нормальна!

Батько, ледь стримуючи сльози, не знав, що сказати своїй дочці.

Ауріка рвалася до тата, але два сильних чоловіка в білих халатах міцно тримали її під руки. Вони несли відповідальність не лише за неї, але і за мера, який знаходився поруч з божевільною.

- Скажи їм, нехай відпустять мене! – кричала Ауріка.

- Відпустіть її! – крикнув батько.

- Пане Чекаян, - промовив один з чоловіків. – Хоч ви і мер, та тут ваші повноваження давати накази закінчуються.

- Лікарю, - тихо промовив мер так, щоб не чула Ауріка. – Чому вона у гальмівній сорочці? Все настільки серйозно?

- Так, - відповів лікар. – Я розумію, в це важко повірити, але вона дуже агресивна. Вона ледь не побила одного божевільного, який всього лише хотів познайомитися з нею.

- Тату, скажи нехай розв’яжуть мені руки! Накажи, нехай відпустять мене! – кричала крізь сльози Ауріка.

- Якщо посадити її в окрему палату, їй можна буде розв’язати руки? – стурбовано запитав мер.