Слава ЗСУ!

- Так, але…, - здивовано промовив лікар.

- Не хвилюйтесь, я все оплачу. Якщо треба буде, виділимо, навіть, іще одне помешкання…

- Ви хочете посадити її в палату для психів-одинаків? – не зрозумів лікар.

- Так, - тихо відповів мер. – Можна мені поговорити з нею.

Мера та дочку завели в палату.

- Тату, - не припиняючи плакати, промовила Ауріка. – Ти казав, що мене просто лікуватимуть. Чому мене посадили в божевільню?

- Доню…

- Скажи, ти знав, що мене посадять в божевільню? Це ти погодився?

Батько мовчав.

- Я божевільна, так? – вже майже без сліз запитала Ауріка. – Скажи мені чесно, я божевільна, просто сама не можу цього визнати? Скажи мені правду!

- Так, - тихо відповів мер. – Але тебе вилікують, тебе обов’язково вилікують. На це просто потрібен час…

- Скільки часу? Рік, десять років?

- Я не можу сказати… Але повір, тебе вилікують…

Ауріка закрила очі. По її щоках потекли великі важкі сльози.

- Я божевільна! Неймовірно… А я вчора сиділа у тій палаті і дивилася на всіх, як на божевільних ідіотів. Одного, навіть, ледь не побила. А насправді, я така сама. Розумієш, я і вони – ми однакові.

Ауріка засміялася. А через хвилину знову почала плакати. Чоловіки в білих халатах нерухомо стояли поряд із нею.

- А ці двоє, - показавши рукою на них, запитала Ауріка батька, - вони весь час ходитимуть зі мною?

Батько нічого не відповів.

- Ну хоча б руки мені можна розв’язати, чи я настільки божевільна, що це неможливо?

- Хочеш в одиночну палату? – запитав Ауріку батько. – Там тобі не вдягатимуть гальмівну сорочку… Я зможу приходити до тебе…

Ауріка махнула головою і в її очах знову з’явилися сльози. Вона в божевільні, та ще й в палаті для особливо буйних.

Батько відчув, як боляче зараз його донечці.