Слава ЗСУ!

XIV

Було біля другої години ночі. На вулиці ішов сильний дощ. Адріан підійшов до будинку Ельзари. У будинку досі горіло світло. Дивно, чому вона не спить. Адріан постукав у двері. Відповіді не було. Адріан постукав вдруге. Через декілька хвилин двері відчинила Ельзара. Побачивши Адріана, вона посміхнулася:

- Доброї ночі, Адріане! Зайшов на чашечку кави?

- Ельзаро! – крикнув Адріан з порога. – Як ти смієш ще посміхатися мені?

Різко відштовхнувши двері, Адріан зайшов у будинок.

- Навіщо ти набрехала слідству? Ти ж була зі мною в ту ніч! Ти ж прийшла десь о третій ночі. Навіщо ж ти сказала, що прийшла пізніше? Ти ж знаєш, що я нікого не вбивав.

- Взагалі-то я не запрошувала тебе у дім, - спокійно сказала Ельзара. – Це по-перше. По-друге, якщо ти вже зайшов, то міг би хоча б роззутися. А по-третє, я вже не пам’ятаю, що я там наговорила слідчим. Але щоб я не сказала, я не зміню свідчень, бо я не гратиму в твої брудні ігри.

- Що? Які ігри? Ельзаро, я не убивця! Невже ти мені не віриш?

Адріан хотів іще щось сказати, але раптом відчинилися двері однієї з кімнат і вийшла Луїза.

- Ельзаро, ти ще довго? – ніжно запитала вона.

- Ні, сонечко, зараз я вже йду, - посміхаючись, відповіла Ельзара. – Іди в кімнату.

- Привіт, Адріане, - сміючись, промовила Луїза, закриваючи за собою двері.

Адріан не відповів. Він не міг вимовити ані слова. Він був у шоці.

- Ви… Ви знайомі?

- Звісно знайомі! – сідаючи у крісло, відповіла Ельзара. – З самого дитинства. Ми разом були в інтернаті. Потім разом вчилися в медичному коледжі. Щоправда, потім мене відправили у Грецію на стажування в дитячу лікарню, але потім я повернулася і останні три роки ми з Луїзою вже не розлучалися.

- То це ти убивця! – крикнув він щосили.

Ельзара посміхнулась.