Слава ЗСУ!

- Де ви навчались?

- У військовому інституті, а практику проходила на військовій базі в Тарті.

- Вона навчалась у військовому інституті в Тарті, це десь в Прибалтиці...

- Тоді відпускайте її, вона не вбивця, - промовила Жанна.

- Чому ти так вирішила?

- Я потім поясню, та я знаю точно, що вона не вбивця.

- Лікарю, ви мене викликали?

- Шейно, ти знаєш, що ти умовно звільнена з в’язниці, прекрасно знаєш, чого я тебе тут терплю, і прекрасно знаєш, що один твій промах, і ти – знову за гратами.

- Так, лікарю Гофман.

- Тоді поясни, навіщо ти приховала від наших органів інформацію про ту дівчину?

- Я не розумію, про що ви?

- Ти давала відповідь у відділ убивств?

- Так, вони запитували, чи є у нас хтось з травмою голови.

- А чому ти не написала про ту дівчину, яка приповзла до нас?

- О Господи, я забула про неї!

- Забула?

- Справа в тому, що я дивилась хворих по списку в комп’ютері, а імені тієї дівчини ніхто не знав, от і в списку хворих її немає. Тому я про неї і забула.

- Мені не подобається твоє байдуже відношення до роботи!

- Вибачте, лікарю, я обіцяю, я виправлюсь, тільки не віддавайте мене назад у в’язницю. Хочете, я сама поговорю з тим відділком убивств, вибачусь, скажу, що я в усьому винна.

- Добре, говори, тільки не нароби дурниць.

- Дякую, докторе Гофман.

- Коханий, ти так швидко помився? – вийшовши з будинку, запитала дружина.

- Що? – запитав Роман Ганчич, вимкнувши в бані воду.

Дружина здивовано подивилась навколо.

- Що ти питала у мене? – роздратовано крикнув Роман.

- Та нічого, просто почула кроки за вікном, думала, це ти вже вийшов.

- От дурна жінка, - подумав Ганчич.