Слава ЗСУ!

Варан, поглинутий приготуваннями до втечі, нічого не відповів Імператорському Стовпу. На той момент йому було цілком ясно, що маги, прості жителі звичного світу, мають на собі знак ззовні – і або вміють бути гідними його, або, що частіше, не вміють. А Блукаюча Іскра безсмертний, він з’являється й щезає, коли йому заманеться; а що як його людська подоба – видима тінь когось, хто перебуває «поза межами сущого»?

Настав ранок. Небо лишалося, як і раніше, темно-синє, але по всьому селищу разом завили, зашипіли ікласті вартові в кучугурах – кожний другий мав кличку «Дружок».

– Отакої, – пробурмотіла господиня. – Гей, дівки…

– Нехай посплять, – сонно озвався господар. – Тільки очі склепили, от… Оці байки нічні…

За ніч остиглі стіни зробились матовими, і запалена хазяйкою свічка тьмяно горіла на самоті. Хазяїн, сопучи, підкинув палива в пічку.

Небо над вогнищем ледь посвітлішало.

Забулькала гаряча вода, у півмороку поплив нудотний запах риби.

Варан підвівся. Навідався до нужника надворі, біля самих дверей; замерз і довго відігрівався, примостившись поряд із пічкою.

– Хазяїне…

Той удав, що не почув. Похмуро перебирав при свічці мисливську снасть – на морську козу, як розумів Варан.

– Спасибі тобі, добрий чоловіче Варане, – сказала господиня, немов на зло господарю. – Ніч недоспали… Зате споминати тепер будемо весь рік.

Господар засопів.

– Ви щасливі? – спитав Варан.

Господар мало не впустив кістяний наконечник гарпуна:

– Що?

Господиня дивилась на гостя. Її очі здавались двома темно-вишневими лінзами.

– Так, – сказала вона нарешті.

* * *

Місцевий поштар довго скріб нігтями під рукавом шуби. Бродяга? Був і бродяга. Він, поштар, сам же його відвіз на перехрестя. Так, там і лишив. Бував у бувальцях, одразу знати, такий не замерзне, не пропаде… Куди потім подався? А хто його знає. На перехресті готель, там усе про всіх знають…

Поштарю хотілось побалакати, він охоче взяв би подорожника в сани, але в такі сніги й пошти ж нема. І трилапень в околі ходив, мисливці бачили. Ось хай сніги вляжуться, трилапень забереться, і наступного тижня, може, і з’їздимо, із перехрестя мішечок заберемо, але не сьогодні, крий Шуу, не сьогодні. А гість, якщо хоче, може сам собі хижку зі снігу спорудити, та й дровець прикупити в поштаря – воно й переночуєш…

– Хлопче, продай повозку, – сказав Варан.

Поштар витріщив очі, немов той самий трилапень наступив йому на ногу.

– Мені треба швидко, – сказав Варан. – Упряжка є? Тягуни?

– Жартуєш, батьку, – промимрив поштар. – У тебе таких грошей нема, щоб мою повозку купити. Я ж, той, на громадському кошті…

Варан витяг із потайної кишені імператорську п’ятдесятку.

Такої райдуги сніговий дім поштаря не бачив від заснування. Густо-червоний, бірюзовий, аквамариновий і жовтий пломені відбивалися від стін і, мабуть, виривались із діри на стелі над вогнищем, так що поштар заозирався: а що як сусіди побачать?

– Ти… батьку… зарізав, чи що, кого?

– Заробив, дурню. У столиці такими грішми стіни обклеюють.

– Брешеш…

– Підбріхую, але не сильно. То як, продаєш повозку?

У поштаря тремтіли руки. Він скинув на Варана оком, оцінюючи його, – намагався зрозуміти, скільки ще грошей можуть уміщувати потайні кишені і яку біду – чи щастя – це дасть йому, простому поштарю.

– Спішу, – кинув Варан.

– Продаю, – зважився поштар.

Поштові сани виявилися непоказними – правдива тарадайка, замість сидіння – оберемок хвої, запона з дірявої витертої шкури. Зате упряжку Варан поцінував – три сотні тягунів, запряжених по два десятки, могли тягти сани й по цілині, і по дорозі, прокладеній сніговим кротом.

Поштар вагався й щохвилини змінював рішення.

– Трилапень зжере, – казав він, запрягаючи тягунів. – Шкода… Чудові мушки, де ще таких купиш…

– Але ж цих десь купив…

– Дорожезні…

– За такі гроші ти знаєш скільки всього накупиш?

– Трилапню просто в пащу… Слухай, а давай я тобі назад віддам, гроші себто.

– Давай! – зло згоджувався Варан.

Поштар витягав п’ятдесятку, довго роздивлявся її й гладив, знову ховав за пазуху:

– Ні. Домовились, а слово, воно, знаєш…

А через хвилину знову починалось:

– Ну куди ти поспішаєш, га? У кучугурі як застрягнеш… До вечора не доістанешся… А тут і трилапень…

– Давай гроші!

– Ну… Я ж так… Чого ж ти лютишся?

За якусь годину Варан усе-таки виїхав.

Сніговий кріт добре знав своє діло – дорога йшла крізь сніги, глибока, наче яр. Білі стіни стояли справа і зліва, майже змикаючись над головою. «Про крота не думай, – напучував поштар. – Я про нього ніколи не думаю, і от – досі Імператор милував. Тільки не задумуйся. Тому що коли ти їдеш, а він назустріч суне – немає ніякої можливості, ну просто все, кінець…»