Слава ЗСУ!

Перші сто кроків тягуни брали розгін – тоненькі лапи з круглими опірними «п’яточками» залишали кумедну вервечку слідів. Потім забили крилами, і до слідів на снігу додався безумний, але по-своєму гармонійний візерунок.

Потім перша двадцятка важко відірвалась від снігу й полетіла, за нею друга, третя й так далі. Довга хмара блакитнувато-рожевих із перламутром комах витяглась над дорогою, і круглий ніс саней трохи піднявся, неначе теж жадаючи злетіти. Варан знав, що найхоробріший тягун у кращу пору свого життя піднімається найбільше на два людські зрости над землею. Ті, що насмілюються піднятись вище, гинуть, не залишаючи потомства…

На дні так званої дороги було похмуро й моторошно. Не думати про крота, сказав собі Варан. Думати про те, кого я стріну попереду. Про того, кого хлопець-поштар зовсім недавно віз по цій самій дорозі…

В’їхали у сніговий тунель – тут кріт ішов навпростець, не дбаючи, щоб подорожник бачив зірки. Стеля непевно провисала – у повній темряві Варан устигав помітити тільки обриси перешкоди; він ліг на дно саней, прикрив очі, услухаючись у скрип снігу й ніжне дзижчання тягунів. Кріт ішов тут тільки вчора, тунель не встигнув завалитись… В усякому разі, не мав устигнути.

Він тужив за сонцем. Він мучився в «шкурі», яку можна було знімати лише в укритті й лише ненадовго. Він так давно не пірнав…

Тунель закінчився. Глибока колія кротової дороги тепер здалася світлою, ледве чи не затишною.

…А добре було б прийти до Підставки й сказати: я бачив. Я розмовляв із ним. Я знаю відповідь на питання, яке ви, Ваша Незрушносте, так і не насмілились поставити…

Він не повірив би. Узявся б допитувати. Ні, марна річ – приходити до Підставки з готовими відповідями; сам він так і не знайшов Блукаючу Іскру. Ба більше – переконав себе, що його нема…

Варан засинав. Дірява запона захищала від вітру; до ночі було далеко, пора убивчого морозу не прийшла іще, і Варан спав, несений трьома сотнями блакитнувато-рожевих перламутрових мушок. У сні його був Подорожник; він усміхався й казав: от бачиш. Усе повелося. Я просив тебе знайти бродягу – і ти знайшов…

І простяг Варану намисто – ниточку блакитних і білих вогнів. Намисто стало рости, підніматись над обрієм, залило все довкола синьо-білим світлом, наповнило відчуттям небезпеки…

Варан прокинувся. Сніг під санями скрипів занадто тихо і якось невпевнено. Третя сотня мушок і досі тягла вперед, зате друга й перша знизились, майже торкаючись снігу.

Варан підвів голову.

Трилапень височів, як дерево, біля дороги, і здалеку міг насправді здатися товстим деревом. Дві передні ступні – ласти-снігоступи – звалили снігову стінку й тепер стояли на пухкому узбіччі – «п’ятки разом – носки нарізно». Третя нога потопала в снігу.

Тягуни повернули направо – подалі від нерухомого громадища. Сани в’їхали носом у снігову стіну й спинились.

Трилапень жалібно застогнав. Цей придушений стогін значив крайній ступінь люті, голод й бажання нападати.

Варан намацав смолоскип на дні саней. Здивувався власній безтурботності – смолоскип лежав, привалений свіжими ялиновими гілками; трилапень вигнувся над дорогою і простяг до Варана єдину руку з двома довгими білими пальцями.

Між пальцями проскочила синювата блискавка.

Варан чиркнув «іскрою», перший раз – ухолосту. Треба було заверещати, тонко і верескливо, гострі високі звуки якщо не лякають трилапнів, то принаймні примушують їх задуматися. Але голосу не було. Варан знов чиркнув «іскрою», смолоскип зайнявся, одразу стало світло й жарко…

Блискавки між пальцями тварюки були білою і блакитною. Варан випростався на повний зріст і підняв смолоскип над головою.

* * *

– І що, підпалив?

Так званий готель виявився великою сніговою будівлею, розрахованою десь на двадцять мандрівників. Варан був тут сам, тулився до вогнища й ніяк не міг зігрітися. Доглядач перехрестя, у цю пору року знуджений і бездіяльний, з’явився скрасити його самотність – і потішити власну цікавість.

– Підпалив, так?

– Не так щоб дуже, – знехотя признався Варан. – Живий – і те добре. А сотня тягунів – здохли. Шворки відрізав, там і покинув…

– Сто тягунів – це не пташині шмарклі, – поважно відзначив доглядач. – Звідки в тебе упряжка?

– Купив.

– Правда? Багатий ти бродяга, рідко таких бачив…

– А багато бачив бродяг?

– Улітку тут санний шлях – туди-сюди, купці, посильні, поштарі, коли тут роздивишся. Тепер ось… нудно.

– Ніхто не ходить? Зовсім?

– Ні, чому… був один. Не такий багатий, як ти, – його поштар Фолька привіз. Дочекався другого поштаря, з Приморок, і з ним знову ж від’їхав. Близько тижня тому.