Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Варан

– Подорожній я, – Варан розвів руками, показуючи, що ножа в долоні не ховає. – Їду до Приморків. Далеко?

– Недалеко, – мисливець нарешті розтулив вузькі бліді губи. – Проїжджай, старенький. Просто за вішками, від розвилини праворуч – будуть тобі Приморки.

– Погрітись не пустиш?

– А хіба холодно?

– Та вже ж не жарко, – Варан усміхнувся. – Що ж ти, чоловіче, стариганя беззбройного боїшся? З’їм я твою козу?

Мисливець відвернувся. Він був дуже молодий, на його погляд, Варан справді був старий, і справді, можливо, беззбройний.

– У ній костогриз, – сказав мисливець, дивлячись собі під ноги. – Проїжджай.

– Еге, – Варан перевів погляд із парубка на тушу біля вогню, і знову на мисливця: – Кинь. Собі ж гірше.

Парубок помотав головою:

– Ні. Я її добив… Удома жерти нема чого. Я його виріжу.

Варан виліз із саней. Коротко програв тягунам «відпочивати». Мушки збились клубком, загули, затріщали, витираючи тонкими ногами прозорі крильця.

– Допомогти? – спитав Варан.

Хлопець подивився здивовано:

– Ти чого, діду?

– Який я тобі дід, – Варан підсів до багаття, скинув рукавиці, простяг руки до кволого вогника. – Я подорожній, бувала, можна сказати, людина…

– Ти теж?

Варан утримався від різкого руху. Дуже повільно підняв голову:

– А у вас тут часто ходять подорожні?

– Та проїжджав один… Близько тижня тому. Зовсім старий. У нас ночував у домі…

– Вогонь розпалював?

– А ти звідки знаєш?

– Звичай такий з Узбережжя. У Степу теж заведено…

– А ти звідки знаєш?!

– Блукав я і на Узбережжі, і в Степу…

Парубок дивився на нього, забувши про свій спис, про козу, про костогриза.

– Брешеш, – сказав, мов захищаючись. – Ніде ти не був.

– А він? Той подорожник, він теж брехав?

Парубок опустив очі:

– Ні. Він… не брехав.

– Пішов він? Чи… – Варан затамував дихання.

– Пішов, – парубок знову дивився у вогонь. – Одну тільки ніч переночував.

– Із поштарем?

– Ні. Караван за гори йшов, то він із караваном…

– Коли?

– Я ж кажу – близько тижня…

Варан піднявся:

– Ти костогризів колись ганяв?

– Ні.

– І взявся?! Ото дурень…

Хлопець забурмотів щось ображено й злісно, але Варан не слухав. Підійшов до кози – туша лежала на боці, і всередині її, під зверненим наверх напухлим боком, щось виразно ворушилось і чулося потріскування. Варан гидливо поморщився. Блукаюча Іскра віддалявся й віддалявся, проклятий караван ніс і ніс його в напрямку до гір…

Неподалеку дихало і перекидало камінці холодне море. Далі від багаття «шкура» вкривалась інеєм; парубок був сивий з голови до ніг. Варан теж був сивий – і, на відміну від одежі, його борода ніколи вже не відтане.

Він труснув рукавом. Вузький довгий ніж посунувся в долоню; Варан поклав його лезом у вогонь.

Парубок дивився щонайпильніше.

– По якій дорозі пішов караван?

– По тракту.

– Другий караван скоро?

– Не знаю.

– І як це ти взяв козу з костогризом?

Парубок насупився. Нічого не відповів.

– Сюди, – погаслою вуглинкою Варан намалював хрест на круглому боці кози. – Сюди вдариш списом, коли я скажу… Тільки сильно бий, не бійся їй шкуру попсувати… Коли власна шкура хоч трохи дорога… Готовий?

Хлопець двома руками взявся за списа. Зблід. Подивився на Варана; кивнув.

– Ну, – Варан надів рукавиці, узяв ножа з багаття, – Імператор поможи!

Трикутний наконечник списа з хрускотом пробив козячу шкуру. Чвакнувши, звук відлунив від льодяної стелі над головами, і повернувся, і повернувся знов.

Із кривавої пробоїни в шкурі скинулась темно-червона медуза з гострим пружком на краях драглистого купола. Парубок-мисливець скрикнув. Медуза стислась у клубок – немов у передсмертних корчах; насправді одним таким ривком костогризи відтинали людині руку. Варан діждався, поки купол із зазубреним пружком розкриється знову, і порснув у самісінький центр його розпеченим ножем…

* * *

– Не буде каравану, – сказав поштар. – Або сам вирушай, або сиди й чекай. А що? Склепай собі хатинку, з місяць протримаєшся, а там потеплішає.

– Спасибі, – Варан знову заліз у сани. – Не маю часу ждати.

– Дивись, ніч іде! Замерзнеш і тягунів погубиш…

Замість відповіді Варан витяг губну гармошку й програв своїй упряжці «вперед».

Тракт виявився дорогою, справжньою дорогою, а не кротовим лазом у снігу. У Приморках Варан нагодував тягунів салом і цукром. Прозорі крила дзижчали впевнено й потужно.

Караван іде повільно, зупиняється біля кожної хати, дожидає тих, хто забарився, подовгу перепочиває й запасається харчами. Між бродягою та його переслідувачем – шість днів…

Попередня
-= 108 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!