Слава ЗСУ!

Проводжаючи його, молодий мисливець сказав із тугою:

– Я б з тобою пішов. Знає Імператор – пішов би…

– У чому ж річ? Ходімо.

Парубок здивувався. Довго мовчав, допомагаючи Варану лаштувати запряжку.

– А той… Сказав, що, мовляв, зоставайся, на одному місці краще, батьківщина, і таке інше…

– Сам вирішуй. Захочеш – підеш. Як я повіявся колись.

– Таж, – парубкові руки, що звично пристібали тягунів до шорок, уповільнили рух, – наречена в мене. Вона не піде – у неї мати недужа, і взагалі… щоб таке – жінка в дорозі? Не буває…

Варан враз розлютився. Це не було роздратуванням, не було хвилинним спалахом – це був справжній напад люті, холодної, тверезої.

– Вирішуй, чого ти хочеш, – сказав він, відсуваючи хлопця від упряжки. – Коли просто бродити, байдикувати й жити з оповідок – тоді так, тоді краще одружитись. А якщо…

Парубок кліпав очима. Йому все життя здавалося, що бродяга – саме той, хто бродить, байдикує і живе з оповідок; він не розумів, чому гість раптом зачинився, як двері, не лишивши ані шпаринки доброї прихильності.

– Ти боїшся смерті? – спитав Варан.

Парубок здивувався:

– Ну… боюся взагалі-то, полювання – така річ… але якщо бути насторожі, якщо вчасно ножичком, от як ти костогриза підрізав…

– Я не про те. Ти що, не розумієш, що все одно помреш – навіть якщо будеш насторожі?

Розмова не вела нікуди.

– Той подорожник, що був до мене, – сказав Варан утомлено, – велів тобі сидіти вдома і нікуди не потикатись?

– Так.

– Він мудрий… Значить, зоставайся. І щасливого весілля.

Тягуни дзижчали. Варан прикрив лице дірявою запоною; зірки перемигувались у небі – синьо-блакитні, як розсипане намисто.

* * *

У великому селищі – тисяча рублених дахів – Варан знайшов очільника каравану. Червонолиций, із важким поглядом чоловік сидів на заїжджому дворі й відпочивав від тяжкої дороги – п’ятий день, як доповіли Варану охочі.

– За питання гроші беруть, – сказав караванник, дивлячись повз Варана. – Заплатиш?

Варан виклав на стіл срібну монету. Очі караванника проясніли, він уперше поглянув співрозмовнику в обличчя:

– Еге… Чи це не той, за якого нагороду дають?

Варан дивився, не спускаючи очей:

– Не зрозумів?

– Ну, той старенький, якого ти шукаєш, за якого сріблом платиш… Чи це не той бродяга, за якого золоті гори обіцяно? Усім обіцяно, усіх лякано – і караванників, і поготів…

Варан прикусив язика. Проклята нетерплячка примусила його сипати грішми, а тут же не столиця, тут за нікчемну п’ятдесятку можна купити упряжку з трьома сотнями тягунів…

– Це батько мій рідний, – сказав він, дивлячись у жовті очі караванника. – За дитинства, з недогляду загублений… Будеш казати чи ні? А то ж заберу грошики. То як?

* * *

Розмова з караванником лишила недобру згадку. Розумніше за все було зійти з дороги й зачаїтися на час, але Варан, стискаючи в зубах кінець примарного сліду, знехтував голосом глузду. Єдина обережність, що її він зміг собі дозволити – продати запряжку й піти пішки, і не по дорозі, яка накидає петлю навколо підмерзлого болота, а навпрямки, через стару гатку. Між ним і тим, кого він так довго шукав, було тепер чотири з половиною дні.

Болото було набагато тепліше за довкілля. Болото пухирилось. Варан скоро притерпівся до його запаху – у мандрівках йому доводилося нюхати куди нудотніші речі. А болото пахло твариною – великою і брудною, але безмозкою і тому невинною.

Від теплого багна здіймався туман. Не чути було навіть власних кроків; ліхтар, який Варан тримав перед собою, освічував тільки місце на вузькій кладці, куди ставити ногу. Неначе я ще не родився, думав Варан, ступаючи в тиші й тумані. Неначе нічого не почалося. І нічого не скінчиться. Ніла? Минуло так багато років, а мені досі здається, що я її пам’ятаю. І може, вона на мене чекає – у місці, про яке мені розповість Блукаюча Іскра.

Коли я зумію правильно поставити питання…

Він ішов усю ніч. На світанку туман піднявся, і досі закриваючи небо, але оголивши булькотливу поверхню. Болото тяглося справа і зліва; пухирі, що надимались і лускались, нагадували каламутні очі. Болото випинало баньки, щоб краще роздивитись на чужинця, і, мов не витримавши цього видовища, очі лускалися, стікаючи гноєм.

Запах загуснув. Варану довелось прикрити обличчя ганчіркою. Він дуже хотів, щоб гатка закінчилася кінець кінцем, але вона виповзала й виповзала з-під стіни туману, мов стрічка, що розгортається, – вузька, слизька, непевна дорога.

Де-не-де загата прогнила. Іноді доводилося перестрибувати через пухирчасті ями. Купини, від яких він відштовхувався, посувались і заходили вглиб, і щоразу було страшно, що колоди не витримають приземлення й розчахнуться під ногами.