Слава ЗСУ!

Чим далі, тим тепліше було болото. Спершу де-не-де траплялась крижана кора, що острівцями вкривала грязюку. Тепер з’явилася трава, її світло-зелені нерівні плями впереміж із темно-зеленими плямами моху нагадували Варану землеписну карту. Деякі купинки здавалися настільки справжніми й надійними, що хотілося прилягти, закинувши руки за голову. Серед моху розцвітали великі, бляклі, майже прозорі квіти.

Дедалі частіше попадалися «гарячі ванни» – ями в намулі, заповнені прозорою водою. Над водою здіймалася пара, Варан відчував тепло, що виходило з поверхні. Болотний запах у таких місцях слабшав. Йому хотілося спинитись, вимитись, скупатись, і опинатись цій спокусі було куди складніше, ніж не піддаватись на дитячі пастки трави.

Потім запах погустішав – Варан дихав ротом, через стиснуті зуби. Здавалось, щось чигає на нього попереду – зовсім поруч. Варан уповільнив кроки; туман з’їдав звуки, і не чути було нічого, зовсім нічого; те, що було попереду, або померло, або зачаїлось.

Гатка перервалась.

Покрив трави і моху, весь малюнок «землеписної карти» був порушено і спотворено, неначе в болоті нещодавно билися дві велетенські свині. Край кладки нагадував надкушену ковбасу, Варану привиділися навіть сліди величезних зубів. Він оглядівся; надимаючись і спадаючи, витріщались болотяні очі, клапті туману бродили над землею, мов примарна похоронна процесія, що тисячу років тому відбилася від свого катафалка…

Загати не було. Попереду, кроків за десять, ізнову згущався туман, і там – Варан сподівався – може бути продовження дороги. Навряд чи невідомий катаклізм знищив кладку цілком – скоріше за все, це прогалина, діра, перепона, але не кінець шляху.

Навпочіпки він підліз до розтрощеного краю гатки. Спробував намацати тверде дорожньою палкою. Жодної надії – палка заходила в безодню, тонула в болоті, її нелегко було витягти назад. Колоди під Вараном хилитались, і поверхня рідкої грязюки хилиталась разом із ними – як желе. По болоту розходились м’які повільні хвилі, один порух породжував другий, рідка грязюка не була однорідна. Варан придивився, завмер – хилитання стихло, усе знов стало чорним, недвижним, безнадійним.

Він підвівся на ноги. Змахнув руками, втримуючи рівновагу. Підстрибнув.

Чвакнув край гатки. Потекли хвилі одна по одній. Налетівши на перепону, вони змінювали малюнок, а те, що лежало в болотній грязюці, ледве помітно погойдувалось, уплітаючи до візерунку хвиль свій моторошнуватий мотив.

Варан перевів подих. Підстрибнув знову, майже забувши про обережність. Біля самої гатки, просто перед ним, лежала, скоцюрбившись, семипала рука з кігтями, із кістяними гребінцями на згині кожного пальця, і кожний палець був завбільшки з однорічну дитину.

Варан ковтнув. Дотягся палкою до руки – вона виявилась тверда, неначе вкрита хітином. Захиталася болотяна грязюка, і Варан зміг простежити очима – ось зап’ястя, ось лікоть, ось іще щось – друга рука?!

Істота була мертва вже декілька тижнів. Вона лежала, розкинувшись, у проломі загати, лежала на самій поверхні й не тонула, як утомлений плавець перепочиває в морі – на спині…

Ким було чудовисько за життя, хто зумів убити його, як і чому, і де тепер цей убивця – не мало великого значення. Варан волів би думати, що створіння в болотяній рідоті мирно померло само собою – від старості… (Немов старий Зигбам, насмішкувато сказала пам’ять голосом Підставки.) Хай там як, Варан став тепер перед вибором – повернутись назад, викупити свою запряжку (або найняти нову), оминути болото по дорозі й продовжити гонитву з запізненням у декілька днів.

Або йти вперед.

Варан знов тицьнув чорну руку палкою. Рука майже не смикнулась; вона лежала, залита тванню, розкритою долонею донизу. Кисть вела до ліктя, лікоть, треба гадати – до плеча…

Чотири з половиною дні між ним і Блукаючою Іскрою. А якщо повертатись – буде знов тиждень; сліди, що холонуть, легко загубити. Особливо на велелюдних перехрестях. Особливо коли боїшся кожного караванника – що коли він уже продав тебе, коли йому вже заплатили люди Його Незрушності Імператорського Стовпа…

Але ж невідомо, є продовження в загати – чи чудовиська в сутичці своїй знищили її на день дороги вперед.

Туман попереду й не думав підніматися. Навпаки, спустився нижче.

Варан зручніше перехопив палицю й перескочив на тильний бік велетенської чорної долоні. Долоня посунулася в глибину під його вагою, зате піднявся лікоть; Варан перескочив ізнову. Плоть чудовиська лунко брязкала під його чобітьми – чи то панцир, чи то луска, чи то хітинова шкіра. Туман зімкнувся за спиною, і не було видно краю загати – але й попереду не мріло нічого певного, тільки чорним горбом здіймався бік здоланого чудовиська. Ускочивши на цей бік, Варан посковзнувся й ледве втримав рівновагу. Озирнувся; другої руки страховища не було видно, зате тяглося, розпластавшись по болоту, сітчасте в прожилках, у пучках збитого пір’я – крило…