Слава ЗСУ!

Прийшла весна, а з нею бездоріжжя. Варан сподівався, що той, за ким він іде слідом, затримається хоч ненадовго в одному з селищ або містечок, але бродяга вибрався на камінний тракт і йшов, не збавляючи ходи. Варан шукав для себе транспорт – хоч який-небудь, за будь-які гроші; у цих краях усе, що надавалося для перевезення вантажів, рухалося зі швидкістю пішого ходу або й повільніше, а поштарі возили пошту раз на місяць – у ручному візку. Лежачи без сну на захожому дворі (а Варан уже не міг іти тиждень без спочинку, як це ставалося з ним замолоду), він уявляв собі криламу – білу, сильну, під сідлом. Він так виразно бачив її перед собою – до найдрібнішої пір’їнки, до вузлика на мотузяній драбині, – як він зранку сідлає птаха, піднімається над трактом і путівцями і надвечір бачить самотню постать, що бреде вздовж узбіччя…

Якби крилама могла з’явитися від самої тільки потреби в ній! Варан серйозно подумував, як би дістатись до намісника провінції, під яким-небудь виглядом проникнути в птахівню й украсти хоч би пташеня, хоч би стару списану шкапу. Однак намісник поміщався далеко на сході, і навіть якщо припустити, що Варану вдалося б якимось дивом добути криламу, слід бродяги до того часу остаточно загубився б. Тому він покладався тільки на власні ноги та ще на довгий язик – привітатися, прихилити до себе, розпитати і подумки відсіявши пусті балачки від правди, іти слідом, слідом…

На той час він точно знав, який бродяга на вигляд. Він міг би написати його портрет – незважаючи навіть на те, що різні люди описували мандрівника по-різному. Варан бачив Блукаючу Іскру в деталях, яких очевидці не пам’ятали, у дрібницях, яких вони не могли знати. Він майже втратив сон; дорога вела на південь, весна вела в літо, Варан ішов ночами.

Перехрестя стали його жахіттям. Опинившись перед вибором, він ледве не впадав у відчай: далеко не завжди поряд були свідки, які знали, пам’ятали й були готові вказати, куди звернув літній пішоход у сірому плащі. Бувало, він збивався зі сліду й губив ту перевагу в часі, якій офірувано нічний спочинок. Три дні – інколи два, інколи чотири – досі відділяли його від бродяги попереду, і Варану починало здаватися, що Блукаюча Іскра зачарований, що він оточений нездоланним часом, як замок гостроколом, і продертись до нього ближче ніж на дві доби шляху – неможливо, хоч усе життя женись…

Потім йому раптом пощастило.

Він зупинився на нічліг у поселенні – не селищі навіть, а хуторку – заснованому всього декілька років тому. Усі будинки – п’ять або шість – були нові, усі подвір’я – велелюдні, усі мешканці молоді, і дітей виявилось більше, ніж дорослих. Минулої осені тут справили декілька весіль – молоді перезимували з батьками й повесні взялися зводити власні будинки.

Варан давно не бачив такого гучного, безжурного, веселого будівництва. Підлітки та юнаки тягали колоди, дівчата місили глину, чиясь молода дружина, на вигляд років п’ятнадцяти, із первістком усередині великого круглого живота, командувала риттям канави з певністю досвідченого фортифікатора. Один будинок уже стояв, правда, без даху, другий тільки піднімався, третій існував у вигляді вбитих у землю кілочків і натягтих між ними вірьовок; Варан дізнався, що старий бродяга, який попросився переночувати три дні тому, виявився досвідченим пічником і допоміг змурувати вогнище в одній із новобудов.

– Пішов, – повідомило худюще чорняве дівчисько, теж чиясь молода дружина. – Сьогодні вранці, не рано – сонце вже високо стояло… Ми його просили зостатися ще – ні, пішов, немовби справи в нього. Грошей? Не взяв, хоч ми й пропонували. Хліба йому поклали на дорогу, пирога, м’яса…

Вона говорила, задоволена собою, не помічаючи, як збліднув співрозмовник. Утім, лице Варана було вкрите бородою і курявою, а очі його давно вже не були дзеркалом душі – хіба що дуже тьмяним, захованим від сторонніх дзеркалом.

Він подякував – й у відповідь на щире запрошення зостатись на ніч відповів:

– Спасибі. Я піду далі – просто зараз.

Молодь узялась дивуватись і вмовляти. Дорога через ліс уночі, у мороку, небезпечна: можна й шию скрутити, і звірі, знову ж таки, дикі… Варан тільки усміхався й хитав головою.

– Ну хоч до стовпця проводжу, – сказав коренастий молодик, чоловік, як виявилось, тієї вагітної рішучої дружини, що командувала риттям канав. – Там у нас у лісі стовпець укопано – якщо вперше торкнешся його, можна загадати бажання. Я от сина загадав – і ось маю, син!

– Зажди… а якщо дочка?

– Та син же! Уже й на ім’я озивається… У нас у роду всі баби зарання знають, хто народиться. Скоро дитя об’явиться – одразу й ім’я йому дають, щоб, значить, часу не гаяти, нехай звикає…