Слава ЗСУ!

Вони йшли вздовж просіки. Хлопець говорив, розмахуючи руками, низьке вечірнє сонце підсвічувало червоні соснові стовбури. У кронах гніздились птахи – дрібні, метушливі, але все-таки птахи, пернаті, крилаті, зугарні підніматись високо в небо.

Варан вряди-годи згадував того, що зостався лежати серед проламаної гатки. Сумна доля – загинути в болоті, коли в тебе є крила. Якби у Варана був час – а він сподівався, що час буде, – він спитав би у Блукаючої Іскри, звідки взялась та істота в країні «важкого неба» і хто погубив її…

– …Три рази перекладав. Батько каже – яке вогнище змуруєш, таке й життя буде. Я ж не безрукий, бодай мене Шуу забрала, я й орю, і тешу, і скотину лікувати вмію, а з цим – ну хоч плач… Батько бурчав, звісно, каже, треба, щоб господар сам мурував вогнище. Бурчав, поки не побачив ту штуку, що наш подорожній, Імператор йому поможи, сотворив. І як швидко! Видно бувальця, видно майстра, у нас таких і нема в околі… Усе село ходило дивитись. Ось. Будинку ще нема до ладу – а вже тепло, навіть без даху… От! Майстер…

Парубок замовк, переводячи віддих.

– Ти магів коли-небудь бачив? – спитав Варан немов ненароком.

Молодик здивувався:

– А де їх бачити? Немає в нас… Маги – це в столиці, в Імператора під боком, ну, в намісника…

Варан усміхнувся:

– А народжуються вони в простих домівках. На кшталт твого, який іще без даху.

– Ні-і, – протяг хлопець із сумнівом. – Як же вони народжуються?

– Як усі.

Хлопець засміявся:

– Оце ти сказав, дідусю… Маги – що вони, малими можуть бути, у пелюшки какати?

– У пелюшки, – Варан кивнув. – Саме так.

Хлопець не повірив йому, але сперечатися не став.

Вийшли на перехрестя.

– Туди, – хлопець махнув рукою, указуючи вперед. – Праворуч – це до сторожки, ми там ночували, коли ліс рубали. Ліворуч – тупик, мисливський будиночок, ще одна вирубка… А той чоловік прямо пішов. Там Узліс, селище таке здоровенне, ярмарок, готель, міст через річку – там він сьогодні ночує, пічник наш… Понько, сусіда, так у нього там кум – хазяїн готелю, він на словах йому привіт переказав, пояснив, як пройти… Хороший готель. Я бував якось…

– Зажди, – сказав Варан, оце щойно згадавши дуже важливе. – А як він назвався? Ім’я своє він сказав?

Хлопець дивився на нього, потроху червоніючи. Вуха взялись вишневим:

– Ой, Шуу… Він же два дні тут гарував… Ніхто не спитав. Ну, Шуу… Ну дурні ми. Усе «дядьку», «дядьку», а то «дідусю»… Імені не спитали! Йолопи…

– Не журись, – Варан усміхнувся. – Він не образився, я знаю.

– Ти ж йому перекажи, що ми дякуємо йому, і все таке…

– Перекажу. Застану – обов’язково передам.

– Застанеш! До Узліса недалеко, до світу дійдеш, коли звірі не схрупають… От стовпець, рукою доторкнись і загадай: хочу, мовляв, ніч наскрізь пройти живий-здоровий. – Хлопець усміхався, передній зуб у нього був зі щербинкою.

Варан подивився на стовпець – звичайний землемірський стовп, що позначає межу двох територій: герб провінції, номер позначки – п’ятдесят сім… І нижче – вирізана на дереві фігурка. Робота була абияка – Варан міг би зробити стократ краще; умовне грубе лице – жінка, дівчина. Кругле підборіддя. Витки волосся. Пророблені різцем діри-очі. І рука – несподівано тонка, жива рука на грубо вирізаних дерев’яних грудях, безвільна рука з тонкими довгими пальцями.

– Як це… – Варан поторкав вологе дерево, гладеньке від численних доторків.

– Загадав? – наполегливо спитав його супутник.

– Загадав, – Варан повільно кивнув. – Спасибі. Прощавай…

І не озираючись попростував по дорозі.

* * *

Коли стемніло, він запалив ліхтар.

Кидались тіні від стовбурів. У глибині лісу загорялись і згасали пари жовтих і зелених очей. Варан ішов, помахуючи палкою; проти дерев у Лісовому краю ці корабельні сосни були просто карликами, а живність, що наганяла страх на місцевих селян, проти трилапня здавалась купою безпечних паразитів, на кшталт мишей.

Варан ішов по вузькій просіці, і йому здавалося, що він іде по мосту, який поєднує його минуле та його майбутнє. Ноги, що сходили Імперію з кінця в кінець і назад, самі знали, де оминути камінь, де переступити через корч, де перестрибнути через яму. Варан ішов – і думав.

Ось він досягне мети, до якої стримів усе життя. Чи не виявиться, що життя закінчене? Чи не прийде усвідомлення того, що більше жадати нема чого?

До самого узбіччя підлізла шерстиста тварюка на низьких ногах, із пласкою головою й червоними іскорками очей. Варан замахнувся палкою. Тварюка зникла.

Варан усміхнувся, думаючи про своє. Яка нісенітниця; зустрівшись із бродягою, він заживе заново. Закінчиться це протягле жахіття, яке він звик мати за щастя, – дорога й погоня, ночівля щораз на новому місці, життя, на яке він сам себе прирік, і, треба визнати, прирік із задоволенням…