Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Варан

«Не кидай мене, – казала Ніла. – Не ходи, ти однаково нічого не знайдеш… Ти ніколи не будеш щасливим, не ходи…»

У щілині між кронами над головою горіли зірки – не такі сліпучі, як на півночі, але все-таки дуже яскраві. Варан згадав Нілу, точніше, згадав спогад про Нілу. Дівчинки, яка колись цілувала його в печері, повній сухих водоростей, із таємними знаками на стелі – тієї дівчинки більше не було, час з’їв її, як поглинав і продовжує поглинати хвилину по хвилині, поблиски сонця на поверхні води, закоханість, сміх, чиюсь молодість… Час з’їв і спогади про неї. І від того, що в родині веселого молодика з лісового сільця народиться хлопчик, можливо маг, – від цього Ніла не повернеться, і ніхто не згадає її заново. Навіть Варан.

Він наддав ходи. Дихання збивалось – усе-таки він уже не такий витривалий, як давніше. Напевно, краще не думати про таке – трава ж не думає, що прийде осінь, а по ній зима. Напевно, це Подорожник напередодні смерті отруїв Варана бажаннями про дивне, неприродними думками – можливо, якби не маг, жити б Варану на Круглому Іклі, плодити дітей і внуків, щасливо відпрацьовувати сезони, купувати дерево в плотарів…

Він зупинився. На корі сосни, що стояла при самій дорозі, була зарубка. Варан притулився до дерева обличчям, улипнув в смолу краєчком бороди, удихнув запах дерева, як удихав за дитинства запах свіжих дощок…

Дві пласкоголові тварюки з червоними очима виринули нізвідкіль. Варан змахнув палкою – одна з істот ревнула несподівано низько й забралась у сутінь, кульгаючи, друга зникла за хвилину – наостанок обдавши Варана ошаленілим поглядом.

На корі дерева, у смолі, лишилися сиві волоски з його бороди.

Він озирнувся. Білі й сині іскорки очей поблискували далеко в темряві, червоних серед них не було. Він підняв вище ліхтар і рушив далі, помахуючи палкою, лякаючи розкидані від стовбурів тіні, думаючи про своє.

…Даремно й несправедливо винуватити в усьому Подорожника. Він, Варан, маючи чотирнадцять років, майже пустився з плотогонами, і потрапив би, напевне, в рабство, і загинув би, не доживши до старості, якби батько не підняв на ноги всю громаду… Він завжди любив свої бажання сильніше, ніж батька, матір й Нілу. І ось одне з них – найголовніше – має от-от здійснитись.

Спливають останні години – Варан побачить Блукаючу Іскру. Наближається світанок…

Три пласкоголові тварюки накинулися з трьох боків. Варан, ні про що не думаючи, угатив першу ліхтарем по голові, потім притиснувся спиною до дерева й заходився палкою; рукав його куртки – «шкуру» він давно продав, зустрічаючи весну й теплі землі, – рукав затріщав, кігті зачепили руку. Варан верескнув, вихопив ножа й ударив у шию того, хто висів у нього на плечах. Палка глухо зустрілася з чиїмось черевом…

Розбитий ліхтар загас.

* * *

На світанку він увійшов у селище Узліс – увійшов потріпаний, просмерділий кров’ю, із перетягтою джгутом рукою, але зрештою цілий і налаштований рішуче. Готель виявився саме там, де йому належало бути, – на березі річки навпроти мосту. Варан постукав, і йому одразу ж відчинили.

Заметушилися служниці – стара й молода. Принесли теплої води, бинтів, їжі й питва; приймати гостей тут уміли й полюбляли.

– Через ліс? Уночі?! Ох, Імператор потвердить, вас же могли загризти тошаки…

– Хто?

Служнниці взялися пояснювати, і Варан дізнався багато нового з життя й повадок своїх нічних кривдників. З’ясувалося, що на кігтях тошаків завжди повно зарази, тому Варана змусили випити мало не пляшку гіркої протиотрути – він же засіб від запалення. Минуло півгодини від моменту, коли він переступив поріг, із куточка обідньої зали, де Варана лікували й частували, видно було вхідні двері. Ніхто не ввійшов. Ніхто не вийшов.

– Учора у вас зупинився заїжджий, – сказав Варан, таки здолавши незрозумілий дрож і наглий страх. – Увечері… Прийшов із Новолісків, ну, де живе кум вашого хазяїна…

Служниці перезирнулись.

– Учора? – задумливо сказала стара. – Учора в нас ніхто начеб не вселявся. Га?

І подивилась на молоду. Та рішуче похитала головою:

– Учора, добродію, тільки ви’їхав один уранці… такий дідуньо привітний. За номер платити не став, усю ніч ось тут просидів, унизу, пиво посьорбував… А вранці з’їхав. А вселятися – ні, не було, щоб учора…

– Так той і був, який вітання переказав від хазяйського кума! – раптом згадала стара. – Він позавчора прийшов, а вчора зранку поїхав, ти, певно, про нього питаєш?

– Ні, – сказав Варан. – Ви переплутали. Той, про кого я кажу, учора тільки вранці вийшов із Новолісків і подався до вас. Якщо вчора він був ще в Новолісках, як він міг бути й у вас також?

Попередня
-= 115 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!