Слава ЗСУ!

Служниці перезирнулись, цього разу понуро.

– Не можемо ми знати, добродію, – гостро сказала стара. – У хазяїна спитайте, якщо нам не вірите. Наше діло таке – подай-прибери, а звітів ми не здаємо…

Й обидві пішли, ображені.

Хазяїн, який спершу дивився кисло, сильно підбадьорився, побачивши імператорські райдужні купюри. Обережно сховав десятку в натільний пасок.

– Так, від кума мені вітання було, саме позавчора ввечері. Старенький, видно, мав брак грошей, я хотів його безкоштовно поселити – ну, все-таки від кума… Але він не захотів. Усю ніч сидів, пив просто як молодий – очей не склепив… А вранці встав і пішов бадьоренький – аж завидки беруть. Так, учора й пішов, рівно добу тому. Куди?

Хазяїн призадумався.

– За річку. Точно, за річку. Іще спитав, яка латка на мосту… А за рікою одна хороша дорога – на Ровеньки, туди ми дівку свою торік заміж видали. Гарне містечко, і дороги кам’яні. Туди й пішов…

Ні про що не думаючи, Варан заплатив за кімнату й за обід. Піднявся до себе, упав на скрипуче ліжко – і заснув без снів до наступного ранку.

* * *

У нього лишалася ще слабка надія, що помилилися юні мешканці Новолісків. Що метушня будівництва переплутала в їхніх головах дні й ночі, і «вчора» здавалось їм таким же близьким, як «сьогодні».

Другого дня після полудня він прибув у «гарне містечко» Ровеньки й відшукав слід бродяги в домі знудженої вдови, про яку сусіди казали, що вона «казками годується». Удова насправді охоче пускала на ночівлю бродяг – затим, щоб вони розважали її історіями про свої пригоди. Варан був поза конкуренцією – удова охала й ахала, слухаючи про Вогняну землю, уставлену конусами вулканів і накриту хмарами попелу, серед яких висять розписні кулі, надуті гарячим повітрям. На заході там небо бордового кольору, силуети вулканів – темно-сині, кулі – різнокольорові; земля знай труситься, западаючи тріщинами, і людність цілих селищ рятується в повітрі – у кошиках величезних куль…

Удова вимагала розповідати ще й ще, і Варан розповідав про Узбережжя, де стоять велетенські замки, замешкані й покинуті, і де живуть кудлаті тварюки, називані просто «скотинками» – дуже небезпечні в дикій зграї і найвірніші друзі, якщо вдається якусь приручити. Варан розповів, як сам приручив скотинку, як та пройшла з ним півсвіту і як загинула, рятуючи йому життя; удова плакала, не соромлячись сліз.

З’ясувалося, що напередодні в неї теж був постоялець, і теж цікавий, але той розповідав куди менше: усе спати чомусь хотів. Коли це було? У неї, вдови, є календар на стіні – кожний день позначено, на минуле й на майбутнє, не забути нічого й не наплутати, – от, чотири дні тому. Дідусь такий сивенький, з вусами, усю Імперію пройшов, а тепер іде на південний схід – на Узбережжя, каже, ще раз на море подивитись хоче… Вона, вдова, все б кинула, з’їздила б на море хоч раз, та лавка в неї, робітники, замовлення, ковбаси…

Вона говорила, Варан усміхався й кивав головою. Йому здавалося, що він – камінь, кинутий у прірву, – летить і летить, дедалі нижче й нижче, і дна не видно. Не видно дна…

* * *

Він не покинув переслідування, що стало явно безнадійним. Він ішов, розпитував, знаходив оселі, де зупинявся бродяга п’ять днів тому і шість днів тому; відстань у часі розтяглась до тижня й більше не зростала – навіть якщо траплялося, що Варан збивався зі шляху. Він повертався й знаходив слід, і знову виявлялось, що між ним і бродягою – тиждень…

Якось у полудень він побачив у небі криламу. Для тутешніх країв це була дивовижа, майже казка – селяни на полях задерли голови, тицяючи в небо пальцями з подивом і страхом. Варану птах здався лихим знаком, майже знаменням, і він не помилився. У селищі, куди він прийшов надвечір, ніхто й не чув ні про якого бродягу.

Варан стукався в кожний дім. На нього дивились як на божевільного і збиралися гнати ломаками. Варан повернувся до перехрестя й збочив направо, дорога привела його на хуторок, де ніхто не розумів, про що він каже. Який це подорожній?

Удень він знов побачив криламу – цього разу вона летіла низько, чи то патрулюючи, чи то видивляючись щось на землі. Варан сховався в гаю біля дороги й не насмілився вийти з укриття, поки крилама не забралася геть.

Увечері він розіклав багаття в балці, повечеряв куснем хліба з колодязною водою з фляги й підбив підсумки.

Треба було повернутися в селище, де востаннє бачили бродягу. Селище лежало саме в тому напрямку, куди полетіла крилама; можна було, звісно, припустити, що візит рідкісного державного птаха ніяк не стосується діяльності Підставки – але той, хто в таке повірить, не любить себе.