Слава ЗСУ!

– Дощ, – потвердив чоловік після короткої мовчанки. – Що ж, заходь… якщо ти з добром. Місця в нас багато, усім стане.

Ідучи слідом за чоловіком, Варан опинився на єдиній і не дуже довгій, а проте справжній вулиці хутірця. Будинки стояли схожі між собою, новенькі, якщо не брати до уваги один – старий, хоч і доглянутий, пофарбований і вибілений, з оновленим дахом.

Над комином здіймався димок.

– Усі ми тут рідня, – сказав чоловік. – У цьому домі мати жила – місяця не минуло ще… на полі лягла. За роботою і вмерла, там і поклали. Старе поле дуже її любило… любить.

Варан дивився на будинок.

– А тепер ми сюди молодих поселили, сина мого з невісткою. Дітей у них немає поки що… може, і візьмуть тебе. Син у ліс пішов, невістка вдома… Сойко! – покликав у прочинені двері.

– Га?

На поріг вийшла молода жінка – світловолоса й безброва, тонка, як стеблина трави, і дуже ввічлива:

– Що, батьку?

– Ось, – чоловік кивнув на Варана. – Подорожній… Пустиш до себе?

Жінка поглянула на незнайомого старого, потім на свекра, ледве помітно всміхнулась:

– Як не пустити… У цей же дім… Треба пустити, так заведено…

– Правда, – чоловік кивнув. – Тільки… Цеє… – і він зашепотів щось жінці на вухо, так, щоб не почув Варан.

Налетів вітер. Дощ і справді наближався не з дрібних.

– Проходьте, дідусю, – жінка розчинила перед Вараном двері. – Не багатії… Але каша скоро поспіє, гаряча. Чоловік от у ліс пішов зрана… Чекаю оце. Ось…

Варан спинився серед кімнати. У нього в вухах наростав дивний тонкий звук – неначе комариний писк, неначе далекий дзвін. Важко стукало серце; він роздивлявся пічні дверцята – старі, ретельно вичищені. Цегла «сходинками» – щоб милували око…

– Сідайте, дідусю. – Молода господиня підсунула дзиґлик. – Я зараз… вогонь треба в пічці розпалити, так заведено…

Варан дивився, як вона метушиться. Як знімає з вогню банячок із гарячою кашею.

– Померла свекруха твоя? – спитав несподівано хриплим старечим голосом.

– Так, – жінка зітхнула. – Добра була… як жила, так і померла – легко… красиво.

– Померла – красиво?!

– Ну, – жінка почервоніла, світла шкіра не давала рум’янцю жодної надії сховатись, – вона…

Варан дивився, як ворушаться її губи. Ця, світла й тонка, зовсім не була схожа на колишню хазяйку, чорноволосу, чорнооку, огрядну.

Напевно, добре, що він не застав її. Що він не побачив її старою.

«Ця пічка. Ти залишив у ній частину себе. Я розкладатиму вогонь…»

Вона давно забула свої слова, у неї дорослі онуки… Їй не довелося вдавати, що пам’ятає його, йому не довелося приховувати, який він самотній. Він тільки один раз тримав її за зап’ястя… Він не згадав її жодного разу за багато років. Навіщо він прийшов сюди – тепер, коли він по-справжньому старий, коли йти більше немає куди?

«– Ти обпечешся! – Я вже обпеклась. Там, де не сподівалась… Ця пічка…»

Варан здригнувся.

– Ця пічка! – гучно казала молода господиня. – Ви бачите цю пічку?

Варан кивнув, не розуміючи, про що вона.

– Її змурував один чоловік… Давно. Він бродяга… в оселі, де він розпалить вогнище, буде щастя. Завжди. Мир, щастя… Розумієте?

Вона говорила, а руки її підтримували вогонь, підкладали нові тріски, шукали на полиці кресало:

– Ось… відтоді ж і традиція…

Варан узяв кресало, не згадавши, що в кишені лежить вірна «іскра». Чиркнув раз, другий; тріски нарешті зайнялися.

Знадвору налетів дощ. Ударив по даху. Жінка кинулася до вікна:

– Де ж він… Промокне… Ліс цей іще, він громовиці боїться, ви знаєте… тобто ліс боїться, а не чоловік… Та де ж він?!

– У цій оселі… мир і щастя? – спитав Варан.

– Еге ж! Свекруха моя з чоловіком прожили в добрій згоді – а замолоду, кажуть, сварились. А свекор коли одружився – одразу ж у них налагодилось. Чоловік мій тут же народився – золота не треба, коли такий чоловік… Та де ж… А!

Вона кинулась од вікна до дверей.

– Іде… Слава Імператору…

Варан здригнувся.

Розчахнулись двері. Із поривом вітру й духом дощу ввійшов мокрий, веселий темноволосий чоловік років двадцяти.

– Сойко!

Підхопив дружину й підняв, ледве не вдаривши об стелю. Поцілував, не даючи сказати й слова. Струснувся; краплі води з його одягу злетіли, узялись парою, здійнялися туманом і почали танути в повітрі, його куртка висихала, висихала на очах, висихало й волосся, піднімалося сторч, між волосинками проскакували маленькі блискавки…

– Михасю! – гукнула жінка зі сльозами в голосі.

Простеживши за її поглядом, чоловік повільно обернувся й побачив гостя.